Глава 26. Вероніка

Коли я вперше беру її на руки — крихітний, теплий згорток, що пахне молоком і чимось неземним — я розумію: моє серце більше не належить мені. Злата. Моє маленьке золото, єдиний промінь світла, що пробився крізь безпросвітний морок тих днів. Дивлячись у її глибокі очі, я бачу в них відблиск Артура, і це дає мені сили дихати, коли легені відмовляються приймати повітря.

Перші півтора року я пам’ятаю як суцільний, виснажливий розмитий кадр. Це час нескінченних безсонних ночей під монотонний, важкий гуркіт потягів за вікном, від якого дрижать шибки в моїй однокімнатній «клітці». Я пам’ятаю, як стою на кухні о третій ранку, хитаючи колиску ногою, і гарячково рахую копійки в гаманці: «Якщо не купуватиму м'яса цей тиждень, вистачить на кращу суміш і пачку підгузок». Це нестерпне відчуття повної, абсолютної самотності стає моєю другою шкірою.

Віктор стає моєю єдиною ниткою, що зв’язувала мене з реальністю. Він з’являється на порозі завжди вчасно, наче відчуваючи мій край.

— Ніко, я привіз продукти. І тут ліки, які виписав педіатр, — каже він, ставлячи важкі пакети на стіл.

— Вікторе, я не можу це прийняти, я ще не віддала за минулий раз... — починаю я, але він лише заперечно хитає головою.

— Це не від мене, — м’яко перериває він, і в його очах проковзує дивна тінь. — Це борг Артура. Вважай, що він про все подбав.

Він просто мовчить поруч, поки я п’ю остиглу каву, і це мовчання рятує мене краще за будь-які слова. Я знаю, що він робить це з поваги до пам'яті друга, але його підтримка стає моїм єдиним фундаментом.

Коли Златі виповнюється два, я влаштовую її в садок. Приватний хороший садок, який теж оплачує Віктор. І за це я відчуваю до нього безмежну подяку. Пам’ятаю її маленькі кулачки, що вчепилися в мою сукню, і свій розбитий стан, коли я вперше йду на роботу. Життя починає змінюватися. Я починаю з самих низів — помічником юриста в запиленій, напівпідвальній конторі, де перекладаю гори нудних паперів з ранку до ночі.

— Вероніко, ви знову вивчаєте матеріали цієї справи? Ми її вже передаємо, — каже мені якось шеф, старий досвідчений адвокат.

— Мені потрібно вивчити цю справу, — відповідаю я, витираючи втомлені очі. — Там є зачіпка, яку всі пропустили. Я відчуваю це…

В мені прокидається щось запекле, майже звіряче. Я вчуся на ходу, хапаюся за найскладніші справи, від яких відмовляються інші, і сплю по чотири години на добу, обкладена кодексами.

Мене помічають. Запрошення до великої престижної приватної фірми стає тим трампліном, якого я так потребувала. Я починаю стрімко рухатися вгору, наче намагаюся втекти від своєї бідності. Гроші, які раніше здавалися недосяжними цифрами з іншої планети, починають з’являтися на моєму рахунку. Я економлю на всьому, відкладаю кожен цент, і врешті-решт наважуюся на великий крок.

Мені пощастило так, що колеги лише здивовано розводять руками, а заздрісники шепочуться за спиною. Я продаю свою стару «клітку» на околиці за неймовірно високу ціну — з’явився покупець, якому потрібна була саме та ділянка під забудову. А вже через тиждень я знаходжу простору двокімнатну квартиру в самому центрі, з високими стелями, сучасним ремонтом і видом на парк. Власник продає її терміново, майже за безцінь, бо їде за кордон.

— У тебе точно є янгол-охоронець, Ніко, — сміються мої нові подруги по офісу, розливаючи шампанське на новосіллі.

— Можливо, — лише посміхаюся я у відповідь, але в глибині душі справді відчуваю: хтось невидимий, могутній і дуже обережний розчищає мені шлях, прибираючи каміння з-під моїх ніг.

Сьогодні, через десять років, я вже не та залякана дівчинка з лікарняної палати. Я — власниця власної юридичної агенції «Злата-Консалт». У бізнес-колах моє прізвище вимовляють з підкресленою повагою, а опоненти в судах — з легким тремтінням у голосі. Я стала тією самою «залізною леді», дорогим і безжальним адвокатом, який ніколи не програє.

Довгий час я була впевнена, що Артур був моїм єдиним чоловіком на всі віки. Але три роки тому в моє життя увійшов Максим.

— Вероніко, ви занадто багато працюєте. Дозвольте мені хоча б пригостити вас вечерею у моєму новому ресторані, — наполегливо казав він після чергової виграної мною справи.

Максим успішний, спокійний і надійний. Він зміг пробитися крізь мої крижані стіни своїм нескінченним терпінням та турботою. Ми почали зустрічатися, і вперше за десятиліття я дозволила собі просто розслабитися, бути жінкою, про яку дбають. Хоч і покинути відчуття, що зраджую Артура, все ще не можу. Проте він зник. Канув в Лету багато років тому. Я заспокоюю себе цим і намагаюся не порівнювати Максима з Артуром. Один — моє минуле, інший — теперішнє. Вони різні, але і я вже інша. Я заслуговую на щастя, правда ж? Життя нарешті здається стабільним, яскравим і цілком зрозумілим.

Сьогодні — особливий день. Десяті роковини. День, коли мій світ розколовся навпіл.

Я стою біля порожньої могили Артура на міському кладовищі. Маргарита Степанівна встановила тут розкішний, пафосний пам’ятник з чорного граніту, хоча ми обидві знаємо — під ним немає нічого, крім холодної землі. Я кладу на плиту оберемок білих лілій — тих самих, які він так любив. Небо над цвинтарем сіре, низьке, воно тисне на плечі і обіцяє затяжний дощ.

Раптом по спині пробігає різкий, холодний розряд електрики. Кожна волосинка на тілі стає дибки. Це відчуття... я знаю його. Наче чийсь важкий, пильний погляд пропалює мені потилицю, проникаючи під саму шкіру. Я різко, майже болісно обертаюся.

Між високими, доглянутими туями та сірими гранітними плитами сусідніх ділянок порожньо. Тільки вітер гуляє алеями, шурхочучи сухим торішнім листям. Але відчуття присутності настільки реальне, що в мене перехоплює подих, а серце завмирає на мить. Здається, що за отим товстим, покрученим стовбуром старого дуба хтось стоїть. Хтось великий, нерухомий, хто дихає в один такт зі мною, спостерігаючи за кожним моїм рухом.

— Хто тут? — мій голос, який зазвичай звучить металево і впевнено в залах суду, зараз зрадницьки здригається, переходячи на шепіт. — Вийдіть!