Глава 25. Артур

Біль не просто приходить — він стає моїм цілим світом, єдиною формою існування. Спочатку це глухий, монотонний гул у вухах, схожий на шум далекої турбіни, а потім — раптовий вибух. Кожна клітина тіла кричить, наче в неї повільно заганяють розпечені сталеві голки. Я намагаюся розплющити очі, але повіки важать тонни, немов склеєні застиглою кров’ю. Світло навколо занадто яскраве, воно безжально ріже очі навіть крізь закриті повіки, змушуючи мозок пульсувати в такт моніторам.

— Він приходить до тями! Швидше, кисень! — чую я далекий, як крізь шар щільної вати, голос. — Пульс стабілізується, але дуже слабкий.

Пам’ять повертається короткими, болючими спалахами, наче пошкоджена кінострічка. Крижана чорна вода, що заповнює легені. Скрегіт розірваного металу. Глухий удар. Міст. Темрява, що здається нескінченною. Я намагаюся вдихнути на повні груди, але грудна клітка наче стиснута розпеченими залізними лещатами. Де я? Хто ці люди?

— Пане, ви мене чуєте? Натисніть мою руку, якщо чуєте, — наді мною схиляється розмите обличчя в білій масці. — Ви знаєте, як вас звати? У вас не було при собі жодних документів, жодних речей. Тільки розбитий годинник на руці.

Я роблю неймовірне зусилля, щоб проштовхнути звук крізь набрякле горло. Смак крові, заліза та річкової тріни все ще стоїть на язику. Кожне слово дається так, ніби я проштовхую гостре каміння.

— Артур... — хриплю я, і цей звук видається мені чужим.

Я замовкаю на мить, збираючи залишки сил у кулак. Голова працює дивно: тіло розбите вщент, перетворене на місиво з кісток та м’язів, але розум залишається гострим, холодним і прозорим. Я пам’ятаю все. Кожну деталь того ранку. Кожну цифру.

Але озвучити все можу лише за кілька годин.

— Наберіть номер... — я диктую одинадцять цифр телефону Віктора. Я знаю їх напам’ять, як і сотні інших контактів, паролів та адрес. Це моя зброя, моя «суперсила», яка не підводить навіть зараз — я ніколи нічого не забуваю. — Покличте Віктора, будь ласка.

Мене виловлюють за кілька кілометрів нижче за течією від того клятого мосту. Місцеві рибалки випадково бачать тіло, що зачепилося за корягу біля берега. Це справжнє диво, помилка статистики. Лікарі в коридорі перешіптуються, що з такими внутрішніми травмами та після тривалого переохолодження в крижаній воді не виживають. Але в мене є причина дихати, сильніша за закони медицини. Ніка.

Коли Віктор забігає у палату, він виглядає так, ніби щойно побачив привида, що повстав із могили. Його обличчя блідне до воскового відтінку, руки помітно тремтять, коли він наближається до ліжка.

— Артуре... Господи, друже... Ти живий! Я не вірю власним очам. Всі в місті вже впевнені, що ти на дні річки. Машину дістали порожню, вона вщент розбита... — він судорожно хапається за голову, намагаючись опанувати емоції. — Я зараз же... я зараз же подзвоню Вероніці! Вона з глузду з’їжджає від горя, вона в жахливому стані.

— Ні! — я вигукую це занадто різко, і легені миттєво відгукуються вогнем. Кашель розриває горло, на губах виступає рожева піна. — Стій. Не дзвони. Не треба марних надій. Я не певний, що доживу… до завтра… Але скажи їй, що я любив її. Люблю. Любитиму завжди.

— Чому? Артуре, ти не розумієш! Вона вагітна! У неї загроза, вона зараз у лікарні на збереженні, майже не встає, весь час на крапельницях. Новина про те, що ти живий... А може й справді не варто. Це будуть такі сильні емоції, що можуть теж їй нашкодити. Її треба підготувати.

Вона вагітна… Як сильно я хочу бути поруч з нею! З нашою дитиною! Але чи зможу?

Я заплющую очі, намагаючись опанувати нестерпний біль і холодну лють, що закипає всередині. Справа не в емоціях. Справа в холодній, жорстокій стратегії безпеки.

— Вікторе, послухай мене уважно... Якщо вони дізналися, куди я їхав, і підрізали мене на мосту — це не випадковість. Це страта. І вони не зупиняться, поки не переконаються, що я мертвий. Що сталося вдома, поки я був тут?

Віктор вагається, відводить погляд, і в моїх грудях усе холоне ще сильніше, ніж у річці.

— Будинок підпалили, Артуре. Тієї ж ночі, через кілька годин після твого зникнення. Твоя мати дивом врятувалася, вона зараз у готелі, під охороною... Але одна служниця... вона не встигла вийти. Загинула в диму.

Я зціплюю зуби так, що чується хрускіт. Валевський почав відкриту війну без правил. Він не просто прибрав мене — він хоче випалити все, що мені дороге, стерти саму згадку про моє існування. Родина, дім, пам’ять — усе має перетворитися на попіл.

— Вероніка... Де вона? Мати забрала її до себе? Вона під захистом?

Віктор опускає очі ще нижче, і я розумію усе без слів.

— Ні. Твоя мати... вона виселила її майже одразу після церемонії прощання. Вероніка зараз живе окремо, у якійсь маленькій квартирі на околиці, в старому районі. Маргарита Степанівна змусила її підписати відмову від усього майна. Вона сказала... вона не вірить, що це твоя дитина.

Лють сильніша за фізичний біль, вона на мить затьмарює навіть страждання розбитого тіла. Але в цій люті, в цьому чистому гніві, народжується єдиний правильний план.

— Це добре, — шепочу я, дивлячись у стелю.

— Що?! Що в цьому, в біса, доброго, Артуре? — Віктор щиро обурюється, роблячи крок до мене. — Вона залишилася ні з чим! Вона одна!

— Те, що для Валевського вона тепер ніхто, — перериваю я його, дивлячись прямо в очі другові. — Розумієш? Вона просто вдова, яку власна сім'я вигнала на вулицю. Вона не має грошей, не має акцій, не має впливу. Вона більше не ціль. Для нього вона — сміття під ногами, яке не становить загрози. З матір’ю вона була б теж під ударом. Якщо він дізнається, що я живий, він ударить по ній знову, щоб виманити мене, щоб тримати мене за горло. Чим далі вона буде від мого імені та моїх грошей, тим більше шансів у неї та дитини просто вижити. Нехай ворог думає, що я гную в мулі на дні річки. Нехай вони святкують перемогу.

Віктор довго мовчить, обмірковуючи мої слова, а потім повільно киває. Його логіка завжди слабша за мою, але він визнає: це жорстоко, але безпомилково.