Глава 23. Вероніка

Стерильну, мертву тишу палати розрізає різкий, деренчливий дзвінок. Я здригаюся всім тілом, наче від удару струмом. На екрані висвічується «Степан» — начальник охорони Артура, людина, яка завжди була скелею спокою. Я натискаю «відповісти», і перше, що чую — не слова, а важке, хрипке дихання та далекий гул сирен.

— Вероніко Ігорівно... — голос Степана тремтить, він звучить так, ніби він щойно пробіг марафон крізь пекло. — У нас біда. Маєток... будинок підпалили.

Я заніміла, відчуваючи, як пальці, що стискають телефон, стають крижаними. Мені здається, що я раптово втрачаю зір. Світ звужується до однієї точки болю: спочатку чорна річкова вода забрала Артура, а тепер вогонь, ненаситний і лютий, пожирає наш спільний світ, наші спогади, наше «завтра».

— Що з людьми? — шепочу я, і мій голос здається мені чужим, механічним. Холодний піт миттєво проступає на чолі, зливаючись із липким страхом.

— Марта Степанівна... вона тільки-но приїхала з аеропорту, коли все почалося. Вона вижила, — Степан робить паузу, я чую на фоні тріск дерева, що догорає. — Лікарі зараз оглядають її, там сильний шок... Новини про Артура і пожежа — це було занадто. Але Ганна... — він замовкає, і в цій тиші я чую вирок. — Ганна була в лівому крилі, у підсобних приміщеннях. Вона не встигла вийти. Задихнулася чадним газом до того, як ми змогли пробитися. Вона загинула, Вероніко Ігорівно.

У мене в очах остаточно темніє. Перед очима постає обличчя Ганни — тихої, доброї жінки, яка ще вчора ввечері приносила мені чай з м'ятою і заспокійливо гладила по руці, шепочучи, що все буде добре. Тепер її немає. Її життя обірвалося просто тому, що вона була частиною нашого життя.

— Пожежники встигли в останній момент, — продовжує Степан, і я чую крізь трубку пронизливий виск сирен і шум води під високим тиском. — Ліве крило постраждало катастрофічно, воно вигоріло вщент, один каркас залишився. Але основну частину будинку, кабінет Артура та вітальню, вдалося відстояти. Вогонь загасили годину тому. Експерти вже кажуть, що це був підпал. Чіткий, професійний, з декількох точок одночасно.

Я повільно опускаю руку з телефоном, навіть не вимкнувши виклик. У вухах стоїть гул, схожий на шум вогню. Світ навколо мене не просто розсипається — він перетворюється на попіл, який розносить вітром. Я розумію одну страшну річ: ворог не просто хотів прибрати Артура. Він прийшов до нашого порогу, щоб випалити під корінь усе, що було нам дороге. Той, хто віддав наказ, не збирається залишати свідків чи вцілілих. Він хоче, щоб від нашої родини залишився лише згарище.

Я кладу руку на живіт і відчуваю, як усередині все стискається від первісного жаху. Ми — наступні.

***

Минає рівно тиждень. Сім днів я проводжу в лікарняній палаті, дивлячись на крапельницю і намагаючись звикнути до думки, що всередині мене тепер б’ються два серця. Але одне з них — те, що давало мені сили дихати останні місяці — назавжди замовкло на дні річки.

Двері палати відчиняються з сухим коротким стукотом. Входить Марта Степанівна. Моя свекруха завжди є втіленням аристократичної стриманості, але зараз, у чорній сукні та з ідеально укладеним волоссям, вона здається вилитою з льоду.

— Вероніко, — холодно починає вона, не наближаючись до мого ліжка. — Годі вилежуватися. Я прийшла сказати, щоб ти ні про що не хвилювалася. Я сама організовую похорони. Все буде на вищому рівні.

Я піднімаюся на лікті, відчуваючи, як палата йде обертом.

— Похорони? Марто Степанівно, про що ви? Які похорони, якщо тіла немає? Рятувальники кажуть, що пошуки тривають... Потрібно чекати...

— Чекати на що? — її голос стає гострим, як лезо. — На те, що через місяць нам принесуть щось, що вже не буде моїм сином? Артур заслуговує на пишне, гідне прощання. Місто має знати, кого воно втратило. Навіть якщо труна буде порожньою — пам’ять має бути живою.

Того ж дня вона забирає мене з лікарні. Прямо на церемонію.

Це найгірше видовище в моєму житті. Величезна зала, заставлена білими ліліями. Натовпи чоловіків у дорогих костюмах і жінок у вуалях. Спалахи камер, шепіт за спиною, фальшиві співчуття. Свекруха плаче — гучно, театрально, притискаючи хустинку до очей перед кожним поважним гостем. Я ж стою як у трансі, не в змозі видавити жодної сльози. Як можна ховати того, хто все ще живе в моїх спогадах?

Щойно остання машина від’їжджає від воріт маєтку, а двері за прислугою зачиняються, Марта Степанівна миттєво припиняє плакати. Вона витирає сухе обличчя і повертається до мене. Її погляд стає пустим і хижим.

— Ну що ж, — каже вона, розстібаючи ґудзик на рукаві. — Вероніко, збирай речі.

Я завмираю, не розуміючи.

— Що? Які речі?

— Твої. Тобі скільки часу треба, щоб забратися звідси? Години вистачить? — вона запитує це так буденно, ніби питає про погоду.

— Артур... — я запнулася, — цей будинок був нашим. Я ношу його дитину, Марто Степанівно. Ви ж бачили довідку з лікарні. Це ваш онук!

Вона видає короткий, презирливий смішок.

— Онук? Люба моя, я не впевнена, чия це дитина. Мій син був занадто зайнятий справами, а ти... ти з’явилася нізвідки. Я не чекаю на цю дитину і не збираюся її утримувати. Цей будинок за заповітом Артура належить мені. Ти тут ніхто.

Я відчуваю, як холод підступає до серця.

— Ви виганяєте вагітну дружину свого сина на вулицю?

— Я пропоную тобі угоду, — вона підходить впритул, і я відчуваю запах її дорогих парфумів. — Якщо ми домовляємося мирно: ти підписуєш відмову від будь-яких претензій на майно Артура і на його компанію — я даю тобі ключі від однокімнатної квартири на околиці міста. Але якщо ти вирішиш судитися... Вероніко, я знищу тебе. У тебе немає грошей на адвокатів, а у мене — весь вплив цього міста. Ти втратиш і квартиру, і дитину, і себе.

Я дивлюся в її холодні очі й розумію: вона не жартує. Я кладу руку на живіт. Зараз я не маю права на гордість.

— Добре, — шепочу я, ледь стримуючи ридання. — Я згодна на квартиру.