Глава 21. Артур

Дорога стелиться під колеса чорною стрічкою, розрізаючи густий, майже осяйний туман, що важко осідає на лобовому склі. Минуло кілька тижнів з нашої поїздки в ліс, і ті дні тепер здаються мені єдиним світлим проміжком, крихітним острівцем спокою у суцільному, виснажливому марафоні брехні та смертельної небезпеки. Я виїхав рано, коли надворі ще панувала передсвітанкова синява. Ніка ще спала, розметавши волосся по подушці, і мені вартувало неймовірних зусиль обережно виплутатися з її обіймів, не розбудивши. Її мірне, спокійне дихання було останньою річкою тепла, яку я взяв із собою в цю холодну реальність, де пахне лише асфальтом та залізом.

Я не припинив копати. Навпаки, я вчепився у слід Валевського мертвою хваткою, як розлючений пес. Кожна нова зачіпка, кожне витягнуте з пильних архівів ім’я лише підтверджувало мою найгіршу здогадку: він не просто вбив мого батька, він систематично, роками готував грунт для того, щоб під корінь стерти з лиця землі всю мою родину. І сьогодні я їду на зустріч, яка має поставити фінальну крапку. Людина, яка була свідком тієї давньої аварії й ховалася всі ці роки, нарешті погодилася передати мені оригінали документів. Це мій смертельний козир.

Телефон на панелі вібрує, розрізаючи тишу салону. Віктор. Я натискаю кнопку гучного зв’язку, не відриваючи погляду від білої розмітки.

— Артуре, ти вже близько? — голос друга звучить роздратовано, крізь перешкоди проривається неприхована тривога.

— За десять хвилин буду на місці, — відповідаю я, вдивляючись у сіру невідомість попереду. — Докази у нього. Якщо там те, про що я думаю, Валевському не допоможуть жодні зв'язки і гроші. Я нарешті витягну цю потвору на світло.

— Будь обережним, благаю. Ти занадто сильно його притис, він відчуває зашморг. Щур, якого загнали в кут, кусається найболяче. Ти пам’ятаєш про Ніку? Ти обіцяв мені, що не підставишся.

— Я пам’ятаю про все, Вікторе. Саме тому я зараз тут, на цій трасі. Я не хочу, щоб вона все життя озиралася на тіні, як це робив я. Я хочу закінчити це сьогодні, щоб завтра ми могли просто жити.

Я кладу слухавку, стискаючи кермо до білизни в суглобах. Попереду з-за туману виринає старий залізобетонний міст через річку. Я вирівнюю траєкторію, готуючись до заїзду на естакаду, але раптом помічаю в дзеркалі заднього виду різкий, агресивний спалах фар. Позашляховик без номерів вилітає з туману, наче привид, і на шаленій швидкості, без жодної спроби гальмувати, б’є мою машину в ліве заднє крило.

Удар!

Мене з силою кидає вперед, голова ледь не врізається в скло, а ремінь безпеки боляче врізається в ключицю, вибиваючи повітря з легень. Кермо стає неслухняним, воно виривається з рук, і машину починає некеровано крутити на слизькому від вологи асфальті. Я відчайдушно намагаюся вирівняти її, тисну на гальма, але педаль безвільно провалюється до підлоги — порожнеча. Рідка тиша замість опору. Гідравліка мертва. Знову.

Ще один потужний удар у бік, тепер уже чітко прицільний. Масивний сталевий бампер іншої машини буквально вдавлює мої двері всередину, трощачи ребра. Скрегіт металу об метал розриває тишу ранку, наче крик пораненого звіра. Огорожа мосту наближається надто швидко, вона стає неминучою. Я бачу крізь бокове скло, як розлітаються іскри, як тріщить і кришиться бетон під натиском моєї багатотонної машини.

Час сповільнюється до окремих кадрів.

Остання думка, чітка і яскрава, як спалах — образ Вероніки. Її сонна посмішка біля каміна. Її рука на моєму животі. Наша надія на дитину, про яку ми почали мріяти вголос.

— Ніко... — зривається з моїх губ, але звук власного голосу тоне в пекельному гуркоті падіння.

Машина з тріском пробиває огорожу, вилітає за межі мосту і на мить зависає в повітрі, наче вагаючись. Секунда повної невагомості, від якої холоне десь глибоко в животі, а потім — страшний, оглушливий удар об крижану воду. Річка миттєво вривається в салон через розбиті вікна, обпікаючи холодом. Темрява накочується миттєво, важка, в’язка і солона.

Мені дуже боляче. Кожна кістка, кожен нерв, кожен м’яз кричать від розриву. Я намагаюся поворухнути руками, відстебнути заблокований ремінь, виплутатися з цієї залізної пастки, що стрімко йде на дно, але тіло мене більше не слухає. Воно чуже. Останнє, що встигаю запам’ятати — це те, як вирвавшись з обіймів ременя безпеки, я стараюся пролізти крізь розбите вікно. Але чи вдається мені це, так і не розумію. Свідомість згасає, наче вогонь під раптовою зливою. Легені печуть від першого мимовільного ковтка води, а потім... потім біль починає дивно відступати, змінюючись байдужим, майже лагідним заціпенінням.

Тиша. Глибока, нескінченна, холодна і абсолютна.