Глава 19. Артур

Різкий звук пострілу розсікає затхле повітря ангара, наче удар батога. Куля проходить у лічених сантиметрах від мого плеча — я відчуваю гарячий потік повітря — і з глухим звуком влучає прямо в механіка. Він навіть не встигає здригнутися. Свідок мертвий. Правда знову захлинулася власною кров’ю.

— Снайпер! Лягай! — кричить Віктор, валячи мене на брудну підлогу.

Я притискаюся до холодної поверхні, відчуваючи, як адреналін випалює вени, а серце гупає об ребра. Ми чекаємо хвилину, дві, завмерши в порожнечі ангара, але пострілів більше немає. Стрілок пішов. Він не збирався прибирати мене — принаймні, не зараз. Він просто професійно закрив рота тому, хто міг назвати його ім’я, нагадавши мені, наскільки близько підібрався мій ворог.

Мої люди кидаються за ним, але єдине, що знаходять, планшет, залишений на підлозі. Я здивовано беру його в руки. Екран спалахує сам собою, наче чекав на мій дотик. Там — пряма трансляція з моєї власної тераси. Вероніка. Вона сидить у кріслі з книгою, сонце виблискує на її каштановому волоссі, вона виглядає такою беззахисною у своїй домашній ідилії... А на її білій сукні, прямо над серцем, спокійно і зловісно завмерла червона цятка лазерного прицілу.

— Припини копати, Артуре, — лунає спотворений металевий голос із динаміка. — Твій батько теж був занадто цікавим, і ти прекрасно знаєш, де він тепер. Якщо зробиш ще хоч один крок до правди — червона цятка перетвориться на отвір. Вероніка заплатить за твою цікавість. Живи з цим.

Екран гасне, залишаючи в кімнаті лише запах пороху та смерті. Я стискаю планшет так сильно, що скло починає тріщати під пальцями, а уламки впиваються в долоню. Валевський. Це точно він. Вбивця мого батька. Людина, яка роками жила з ілюзією, що моя сім'я винна в його бідах, і яка перетворила моє життя на пекло, що закінчилося розбитою машиною на серпантині. Тепер я маю прямі докази, що аварію батька підлаштував він, і він боїться. Він боїться викриття настільки, що готовий знищити єдине, що змушує моє серце битися.

— Артуре, досить, зупинись! — Віктор піднімається і нервово обтрушує пил із костюма, його голос тремтить від напруги. — Це вже не бізнес і навіть не помста. Це самогубство. Він тримає її на мушці, розумієш? Треба зупинитися. Віддай йому те, що він хоче, вилий докази в унітаз, закрий справу. Зроби це заради неї!

Я повільно підводжуся, ігноруючи різкий, виснажливий біль у пошкодженій нозі, який зараз здається нікчемним порівняно з крижаною люттю, що розливається в грудях.

— Зупинитися? — я дивлюся на Віктора, і він миттєво відступає під моїм поглядом. — Він вбив мого батька. Він ледь не перетворив мене на овоч. А тепер він цілиться в мою дружину через об’єктив снайперської гвинтівки. Якщо я зупинюся зараз, Вікторе, він все одно прийде за нами пізніше, щоб "зачистити кінці". Такі, як Валевський, не залишають свідків і не пробачають слабкості. Я не можу дозволити вбивці свого батька спокійно дихати. Я знайду його раніше, ніж його найманець встигне знову натиснути на гачок.

— Але Вероніка... вона ж не витримає цієї війни!

— Степане! — гукаю я начальника охорони, що вже забігає в ангар. — Посиль охорону периметра втричі. Жодна муха не має пролетіти повз мій паркан без мого відома. Поставте контрснайперів на дахах сусідніх будівель. Знайдіть ту точку, з якої вівся запис, і переверніть там кожен камінь!

Додому я влітаю, наче за мною женуться всі демони пекла, змітаючи все на своєму шляху. Вероніка стоїть у вітальні, вона виглядає здивованою і трохи наляканою моїм раптовим, хаотичним поверненням. Я не даю їй промовити ні слова, не даю поставити жодного питання — просто підходжу впритул і міцно, майже до фізичного болю, притискаю до себе, ховаючи обличчя в її шиї.

Я вдихаю запах її волосся — цей заспокійливий, теплий аромат лілій — і моє скажене серце нарешті починає битися трохи повільніше. Вона жива. Вона тепла. Вона тут, у моїх руках, а не на екрані планшета під прицілом.

— Артуре? Що сталося? Боже, ти весь тремтиш... — вона м’яко відсторонюється, заглядаючи мені в очі, намагаючись знайти в них бодай якусь відповідь на цей раптовий напад відчаю.

Я змушую себе посміхнутися, хоча відчуваю, що ця посмішка більше схожа на хворобливу гримасу. Я не можу сказати їй правду. Не маю права. Не зараз, коли її спокій — це все, що я намагаюся врятувати, поки її життя висить на тонкій нитці моєї помсти.

— Нічого страшного, люба. Просто... я так сильно скучив, що не міг дочекатися вечора. Справи в компанії виявилися не такими глобальними, як я малював собі вранці, але мені життєво необхідно було побачити тебе. Переконатися, що все добре.

Я бачу по її очах, що вона не вірить ні єдиному моєму слову. Вона занадто розумна, занадто інтуїтивна, щоб купитися на таку примітивну брехню. Вона бачить нові машини охорони, що вже шикуються за вікном, бачить мою скажену напругу і те, як я щохвилини зиркаю на вікна. Але вона мовчить, виявляючи дивовижну тактовність і даючи мені можливість хоч трохи прийти до тями.

— Знаєш що, — я беру її руки у свої, намагаючись приборкати тремор у пальцях, щоб мій голос звучав максимально впевнено. — Оскільки наша Греція поки що відкладається, я подумав... чому б нам не поїхати кудись неподалік прямо зараз? Тільки ми двоє. Я знаю один чудовий, дуже закритий заміський комплекс у лісі. Там буде тиша, спокій і жодної сторонньої душі. Нам обом треба просто вимкнути телефони і видихнути.

Насправді, мені потрібно негайно сховати її. Те готельне містечко, куди ми їдемо — це справжня бетонна фортеця, замаскована під елітний курорт. Там броньовані вікна, професійна система спостереження і приватна територія, де я зможу тримати її під цілодобовим наглядом моїх найкращих людей, поки Віктор вистежуватиме снайпера.

— Я згодна, Артуре, — тихо відповідає вона, довірливо притуляючись щокою до моїх грудей. — Мені абсолютно все одно куди їхати, аби тільки з тобою. Аби ти був спокійний.

Я цілую її в маківку, заплющуючи очі, але мій погляд мимоволі знову спрямовується у вікно, у темні, густі хащі парку. Десь там, у тінях, причаївся ворог, який вважає, що загнав мене в кут і вже переміг. Але він фатально помиляється. Він зачепив те, що належить мені, а я ніколи, за жодних обставин, не залишаю таких боргів не виплаченими.