Глава 18. Артур

Я зачиняю двері нашої спальні з ледь чутним клацанням, і маска непохитного спокою, яку я так ретельно тримав перед Веронікою останню годину, миттєво тріскається. Гіркий присмак брехні пече горло сильніше, ніж найміцніше віскі. «Робочі справи», «податкові перевірки» — я збрехав їй у першу ж ніч нашого справжнього шлюбу, коли на моїй шкірі ще не охололо тепло її тіла. Збрехав, бо бачив, як сяють її очі, бачив ту крихку надію на мирне життя, і не міг дозволити крижаній темряві мого минулого загасити це світло бодай на хвилину довше.

Але правда значно брудніша і смердючіша, ніж будь-які фінансові махінації.

Весь цей довгий рік, поки я зціплював зуби від люті, я не просто відновлював бізнес-імперію. Я по крихтах, по міліметру збирав докази того, що та автокатастрофа на гірському серпантині, в якій загинув мій батько, не була нещасним випадком. Гальма не відмовляють самі по собі в нових машинах преміум-класу, щойно пройшли техогляд. І сьогодні вранці, о четвертій тридцять, я нарешті отримав те, на що чекав: мої люди знайшли механіка, який зник з радарів одразу після моєї «аварії».

Я швидко спускаюся сходами до гаража, на ходу вдягаючи чорну шкіряну куртку, що приховує кобуру. Степан уже чекає біля заведеного позашляховика, його обличчя напружене, як натягнута струна.

— Їдемо на стару верф, у промзону, — кидаю я, сідаючи на заднє сидіння і відчуваючи, як знайомий холод наповнює вени. — Віктор уже там?

— Так, Артуре. Він чекає. Але він не один. З ним група прикриття.

Стара верф зустрічає нас запахом гнилої води, іржі та безнадії. Віктор — мій давній друг, партнер і єдина людина, якій я міг довірити неофіційне розслідування, — стоїть біля входу в напівзруйнований, покинутий ангар. Його обличчя в блідому, сірому світлі ранкових сутінків виглядає виснаженим і вкрай занепокоєним. Поруч із ним завмер чоловік у камуфляжі без розпізнавальних знаків — один із тих «спеціалістів» з делікатних питань, чиїх імен ніколи не називають у пристойному товаристві.

— Ти все-таки приїхав, — Віктор робить крок назустріч, буквально перегороджуючи мені шлях до масивних іржавих дверей ангара. — Артуре, зупинись на хвилину, включи мізки. Те, що ми там почули від цього щура... це не просто корпоративне замовлення від конкурентів. Це щось набагато гірше. Це особисте.

— Хто? — я дивлюся прямо йому в очі, і відчуваю, як глибоко всередині прокидається той самий холодний, розрахунковий звір, який допоміг мені не втратити свідомість і вижити в понівеченому, перекинутому авто.

— Механік заговорив після другої години «бесіди». Йому заплатили готівкою через довгий ланцюжок офшорів, але він впізнав посередника. Артуре, слухай мене дуже уважно: не роби дурниць. Ти тепер не один, у тебе вдома дружина, яка на тебе чекає. Якщо ти зараз увійдеш туди і почнеш діяти своїми старими методами, ти викличеш війну, в якій підставиш під удар і її також.

— Вероніка — це єдина причина, чому я досі тримаю себе в руках і не спалив це кляте місто дотла разом із усіма ворогами, — ціджу я крізь зуби, відчуваючи, як жовна ходять на обличчі. — Але я не можу спати з нею в одному ліжку, обіймати її і обіцяти безпеку, знаючи, що той, хто хотів мене поховати, досі ходить на свободі і дихає з нами одним повітрям.

— Це занадто небезпечно, Артуре, — Віктор міцно хапає мене за плече, намагаючись втримати. — Ти вдираєшся на територію, де правила бізнесу більше не діють. Той, хто стоїть за цим, знав твій щохвилинний розклад, твої звички, маршрути... він був ближче, ніж ти можеш собі уявити. Ми знайшли підтвердження, що за тобою стежили місяцями. Навіть тоді, коли ти тільки почав зустрічатися з Веронікою. Вони бачили кожен твій крок. І вже одного разу намагалися тебе прибрати.

Я різко відштовхую його руку і штовхаю важкі залізні двері, які озиваються противним скрипом. Всередині ангара пахне сирістю, мастилом і концентрованим людським страхом. На самотньому дерев’яному стільці посерід порожнього простору, прив’язаний і добряче побитий, сидить той самий механік. Його очі розширюються від дикого жаху, коли він бачить мою постать у дверному отворі — людину, яку він, ймовірно, вважав давно мертвою або назавжди прикутою до ліжка.

Я підходжу ближче, і з кожним кроком по бетонній підлозі біль у пошкодженій нозі стає гострішим, пульсуючим, нагадуючи мені про кожну секунду того пекла, коли я висів вниз головою в салоні машини, що палала.

— Розказуй, — мій голос звучить незвично тихо, майже ніжно, але це та сама ніжність ката, від якої холоне кров. — Розказуй усе, що знаєш. Хто дав наказ підрізати гальма? Хто платив? Якщо збрешеш хоч у єдиному слові — я подарую тобі таку саму захопливу подорож над прірвою, яку ти влаштував мені того вечора.

Віктор, що стоїть позаду мене, важко і приречено зітхає. Він знає, що я не зупинюся, поки не вирву правду з м'ясом. Я вплутуюся в гру, де ставкою більше не є гроші чи акції, а саме життя — моє і Вероніки. І якщо я зараз помилюся хоч на один крок, наша ідеальна весільна казка перетвориться на криваву драму, з якої не буде вороття.

— Я вже сказав твоїм дружкам... — хрипить механік, плюючи густою кров’ю на сірий бетон. — А хто дав наказ я не…

Він не встигає договорити — десь ззовні, з боку причалів, лунає різкий, розривний звук, схожий на постріл або вибух гранати. Я миттєво пригинаюся, рука автоматично вихоплює пістолет із кобури. Світ щасливих сніданків, ніжних обіймів Вероніки та запаху білих лілій залишився десь дуже далеко, в іншій галактиці. Зараз я знову на війні, яку не я почав, але яку я зобов'язаний закінчити. І найстрашніше те, що ворог, здається, знає про мене все — і те, що ми саме тут влаштували допит підозрюваному, і те, що я приїду особисто і навіть те, про що я сам боюся зізнатися собі.