Глава 17. Вероніка

Я прокидаюся від м’якого світла, що пробивається крізь щілини важких штор. Перше, що я відчуваю — це незвичне, але неймовірно приємне тепло поруч і важку, владну руку Артура на моїй талії.

Спогади про ніч накочуються гарячою хвилею, змушуючи мої щоки палахкотіти. Це було не просто «виконання подружнього обов’язку», як колись лякала мене мати. Це було щось зовсім інше. Артур... він відкрився мені з такого боку, якого я не очікувала. Його стриманість, яку він плекав цілий місяць, згоріла дотла, залишивши лише чисту, первісну пристрасть. Його поцілунки, його руки, що вивчали кожен сантиметр мого тіла з такою жадобою, ніби я була найдорожчим скарбом у світі — все це досі відгукується солодким щемом у кожній клітинці. Я вперше відчула себе не просто жінкою, а жінкою, яку бажають. Яка має владу над цим сильним чоловіком.

Я обережно повертаюся на бік, щоб подивитися на нього. Навіть уві сні його обличчя виглядає суворим, а між бровами залягла тонка зморшка.

Артур розплющує очі, і в них миттєво з’являється впізнавання. Він усміхається — рідкісною, ледь помітною усмішкою, яка призначена тільки мені — і притягує мене ближче для ранкового поцілунку.

— Доброго ранку, дружино, — хрипко каже він.

Але за кілька хвилин його телефон на тумбочці починає несамовито вібрувати. Я бачу, як він миттєво змінюється в обличчі, читаючи повідомлення. Весь той затишок, що панував між нами секунду тому, розбивається вщент.

— Ніко, — він сідає на ліжку, потираючи обличчя руками. — Слухай, у нас проблема. Наша подорож до Греції... нам доведеться її відкласти.

Я відчуваю, як усередині щось обривається. Ми мали полетіти сьогодні. Я вже уявляла нас на білих берегах Санторіні, далеко від усіх, де існують лише море і ми двоє. Я так чекала цих кількох днів, щоб нарешті побути з ним не просто в одному домі, а в одній реальності.

— Надовго? — намагаюся я приховати розчарування в голосі, але воно все одно проривається.

— Не знаю. Кілька термінових справ у компанії, які я не можу довірити нікому іншому. Вибач, люба. Ми обов'язково все надолужимо, я обіцяю. Трохи пізніше.

Він підходить до мене, бере моє обличчя в долоні й цілує — ніжно, заспокійливо, але я відчуваю, що його думки вже далеко звідси, у його кабінеті, серед паперів та дзвінків.

— Ти дуже стривожений, Артуре, — я кладу свої руки поверх його рук. — Це справді просто робота? Чи щось серйозніше? Може... може, я можу чимось допомогти?

Він на мить завагається, і в його погляді проковзує щось темне, схоже на гнів або тривогу, яку він намагається придушити.

— Це просто робочі моменти, Ніко. Податкові перевірки, нічого такого, з чим би я не впорався. Тобі не варто про це думати. Розважся сьогодні, сходи кудись, купи собі щось гарне.

Він іде в душ, а я залишаюся сидіти на ліжку, загорнута в ковдру. Усередині мене росте холодний, липкий страх. За все своє життя я вперше почуваюся справді щасливою. У мене є дім, де мене поважають, у мене є чоловік, якого я починаю... ні, якого я вже люблю. У мене є майбутнє, про яке я навіть не сміла мріяти.

І саме тому мені так страшно.

Я знаю цей світ. Я знаю, як швидко він може відібрати те, що тобі дороге. Артур занадто спокійний, занадто закритий. Ця «робота» пахне небезпекою, і я боюся, що моє тендітне щастя, збудоване на уламках мого минулого, може розвалитися від першого ж сильного вітру. Хтось або щось намагається відібрати у мене Артура, і я відчуваю це шкірою.