Глава 15. Вероніка

Місяць пролетів як один короткий, але надзвичайно глибокий подих. Бувають періоди в житті, коли час розмивається, але цей місяць я пам’ятаю посекундно. Я справді навчилася жити в цьому домі, який спершу здавався мені холодним музеєм чужого успіху. Тепер я знала, який сорт кави Артур полюбляє вранці — міцний, без цукру, з ледь відчутним ароматом лісового горіха. Я бачила, як він п’є її поспіхом, на ходу переглядаючи стоси юридичних паперів, але при цьому завжди знаходить секунду, щоб кинути на мене короткий, вивчаючий погляд. Я знала, як передзахідне сонце лягає довгими золотистими смугами на темний паркет у вітальні рівно о четвертій годині, і знала, що цей величезний замок більше не тисне на мене своїми високими стелями. Він більше не здається мені в’язницею.

Артура майже не було вдома. Справи поглинали його повністю: відлуння тієї страшної аварії все ще переслідувало його бізнес, суди з конкурентами вимагали особистої присутності, а застій у справах потребував його сталевої хватки. Але навіть у найважчі дні, коли він повертався з виснаженим обличчям, він виривався, щоб влаштувати мені побачення. Це не були ті пафосні, гучні ресторани, де люди вечеряють заради спалахів камер. Іноді ми просто годину гуляли порожнім нічним парком під шелест дерев, або він сам сідав за кермо, і ми їхали до невеликої пекарні на самій околиці міста, де пахло свіжим хлібом і спокоєм. Він завжди був поруч, відчутний і сильний, але при цьому свято тримав дистанцію.

Я все ще жила в окремій кімнаті, у своєму крилі. Артур жодного разу не перейшов межу, яку сам же й окреслив. Щовечора він проводив мене до моїх дверей, цілував — спочатку обережно, майже невагомо, а потім так палко, що в мене паморочилося в голові, а серце починало вибивати чечітку, — і йшов до себе. Ця його повага до мого простору і моєї гідності підкупила мене більше, ніж усі діаманти світу. Після життя під гнітом батька, де мої бажання були порожнім місцем, Артур став для мене титаном, який тримав небо над моєю головою, не вимагаючи нічого натомість.

З батьками я не спілкувалася зовсім. Батько кілька разів намагався пробитися через охорону, і я бачила з вікна, як Степан непохитно розвертав його машину ще біля воріт. Вперше в житті я відчула, що таке справжня безпека — коли ти знаєш, що тебе не зрадять і не віддадуть на поталу за борги.

І ось — цей ранок. Ранок мого весілля.

Я стою перед великим дзеркалом у білій сукні, яку обрала абсолютно сама, без жодних порад чи вказівок. Вона проста, пошита з важкого італійського атласу, що струмує по тілу, як розплавлене срібло під місячним світлом. Ніякого зайвого мережива, ніяких пишних спідниць-хмаринок чи стразів — тільки чиста елегантність і прихована сила. Моє каштанове волосся зібране у високу, бездоганну зачіску, що повністю відкриває лінію шиї та плечей.

Я не можу сказати з упевненістю, що це те саме казкове кохання з книжок, про яке мріють маленькі дівчатка. Ні, це щось набагато глибше і міцніше. Це повага, безмежна вдячність і тиха, але вже дуже міцна прив’язаність. Я готова бути його дружиною. Готова до всього, що несе з собою ця роль і це прізвище.

Церемонія проходить у саду нашого дому, який за цей місяць став мені рідним. Все облаштовано точно так, як я планувала: сотні білих лілій наповнюють повітря солодким ароматом, звучить жива інструментальна музика, а вечірнє сонце повільно сідає за обрій, фарбуючи все навколо в багряні тони. Коли я виходжу до вівтаря, я бачу Артура. Він виглядає напруженим, його щелепи стиснуті, але як тільки наші погляди зустрічаються, його обличчя дивно пом’якшується, а в очах з’являється щось, схоже на тріумф і ніжність водночас.

Він бере мене за руки. Його долоні великі й гарячі, і я відчуваю, як його пальці ледь помітно, майже інтимно стискають мої, заспокоюючи мій внутрішній трепет.

Настав час клятв. Ми вирішили не використовувати стандартні тексти, а написати їх самі, дивлячись у вічі правді.

Артур робить крок ближче, скорочуючи відстань між нами до мінімуму, і дивиться мені прямо в душу. Його голос звучить низько, оксамитово і неймовірно впевнено, розносячись у повній тиші квітучого саду:

— Вероніко, я прийшов у твоє життя як холодний покупець, людина, що шукала вигоду. Але сьогодні я стою тут як той, хто нарешті знайшов свій справжній дім. Я не обіцяю тобі легкого чи сонячного шляху, бо мій світ занадто довго був сповнений тіней і суворих рішень. Але я клянуся, що відсьогодні жодна з цих тіней не торкнеться тебе. Я буду твоєю стіною, твоїм захистом і твоїм абсолютним спокоєм. Відсьогодні все, що моє — належить тобі. Твоя честь — тепер моя честь, твоя радість — мій головний сенс. Я обираю тебе сьогодні, перед цими свідками, і обіцяю обирати тебе кожного наступного дня нашого життя.

У мене перехоплює подих, а серце, здається, на мить зупиняється. Тепер моя черга. Я відчуваю, як на очі накочуються гарячі сльози, але я міцно тримаюся, не дозволяючи їм упасти і зіпсувати цей момент.

— Артуре, — мій голос спочатку трохи тремтить від надлишку почуттів, але швидко міцніє, знаходячи опору в його погляді. — Все моє життя мене вчили бути лише покірною, зручною і мовчазною. Ти — перша людина, яка дала мені право на власний голос і навчила мене не боятися власного відображення в дзеркалі. Ти викупив мою свободу у минулого, але сьогодні я добровільно віддаю тобі своє серце за власним, щирим бажанням. Я клянуся бути твоєю опорою в ті хвилини, коли ти відчуватимеш слабкість, яку приховуєш від світу, і бути твоєю благословенною тишею там, де світ навколо стає занадто гучним і ворожим. Я обіцяю тобі свою повагу, беззастережну вірність і дім, у який ти завжди, попри будь-які шторми, захочеш повернутися. Тепер ми — одна сім'я. Одна доля.

Коли він повільно одягає мені обручку на палець, я фізично відчуваю, як замикається коло мого минулого життя. Та стара, залякана Вероніка Бережна назавжди померла в тому холодному саду під наглядом батька. Тепер я — Вероніка Вавилова, законна дружина Артура.