Глава 14. Артур

Я спостерігаю за Бережним здалеку, примруживши очі. Він стоїть біля фуршетного столу, жадібно озираючись навколо, наче вже подумки проводить інвентаризацію мого маєтку і прицінюється до антикварного кришталю в залі. В його очах — та сама дріб’язкова хтивість, яка довела його до краху. Настав час поставити жирну крапку в цій брудній, затяжній історії.

Я роблю ледь помітний знак Степану, щоб він тримався поруч із Веронікою і відсікав зайвих співрозмовників, а сам впевненим кроком підходжу до свого тепер уже офіційного тестя.

— Ігоре, — мій голос звучить як удар холодного металу об лід, розрізаючи святковий шум зали.

Він здригається, різко обертаючись, і миттєво натягує на обличчя свою фальшиву, нудотно-підлеслу посмішку.

— Артуре! Мій дорогий зятю! Чудовий вечір, організація на найвищому рівні. А донька... донька сьогодні виглядає просто як королева, чи не так? Ти справді вмів...

— Замовкни, — обриваю я його на півслові, не приховуючи огиди. — Слухай уважно, Бережний, бо вдруге розжовувати не буду. Твої борги повністю погашені. Усі до останнього цента. Папери про закриття проваджень і виписки з банків будуть у твого юриста завтра о дев'ятій ранку.

Він полегшено, майже зі свистом видихає, наче з його грудей зняли камінь, але я роблю крок ближче, вриваючись у його особистий простір, змушуючи його відступити до столу.

— На цьому — все. Умова нашої угоди виконана. Ти віддав мені Вероніку, я віддав тобі життя без колекторів і в'язниці. Більше не буде жодної копійки, жодного «дружнього» кредиту чи протекції. Забудь дорогу до мого дому і назавжди забудь про дочку. Ми не будемо ходити до вас на недільні обіди, і я не хочу бачити тінь твоєї машини біля своїх воріт. Хіба що Вероніка сама виявить бажання з тобою побачитися... але ми обидва чудово знаємо, що вона цього не зробить. Ніколи.

Бережний відкриває рота, намагаючись зобразити батьківське обурення чи бодай щось заперечити, але бачить мій погляд — погляд людини, яка вже прорахувала вартість його життя — і миттєво здувається, як проколота куля. Він знає: я не погрожую, я просто констатую нову реальність, у якій йому немає місця.

Розмова з матір'ю проходить не легше, але значно швидше. Я знаходжу її на терасі, де вона палить тонку сигарету, дивлячись на вогні міста.

— Вона не з нашого кола, Артуре, — каже вона, навіть не повертаючи голови в мій бік. — Ти міг отримати будь-яку партію в цій країні.

— Вона — мій вибір, мамо. Єдиний і остаточний. А отже, ти будеш її поважати. Крапка. Якщо тобі щось не подобається — це виключно твоя проблема, а не моя. Ти живеш в іншій країні, тож завтра твій літак о дев’ятій ранку. Чекаю тебе вже безпосередньо на весіллі. І будь ласка, приїдь у тій сукні, яка не буде транслювати світові твоє незадоволення моїм життям.

Елеонора нарешті піднімає на мене погляд, зважуючи мою рішучість. Вона бачить у моїх очах відблиск тієї самої сталі, з якої я збудував свою імперію. Вона розуміє, що я вже давно не той хлопчик, яким можна маніпулювати через почуття обов’язку.

— Добре, — сухо кидає вона, гасячи сигарету об попільницю. — До весілля.

Дорога додому в тиші салону автомобіля видається нескінченною. Як тільки святковий адреналін і напруга вечора починають вщухати, пошкоджені після аварії суглоби вибухають тупим, виснажливим болем. Кожен вибоїн на дорозі відгукується в хребті розпеченим залізом. Я стискаю зуби, намагаючись тримати обличчя і не видати своєї слабкості перед Веронікою, але рука, що до білих кісточок стискає край шкіряного сидіння, видає мене з потрохами.

Коли ми нарешті переступаємо поріг дому, де панує затишок і тиша, Вероніка одразу опиняється поруч. Вона не йде до себе, не розпитує про прикраси чи гостей. Вона бачить мене.

— Артуре, що з тобою? Боже, ти зовсім зблід, — у її голосі стільки щирої, непідробної тривоги, що я на мить гублюся, не знаючи, як реагувати на таку відкриту турботу.

— Це просто наслідки аварії, Ніко. Суглоби на погоду крутить. Нічого особливого, минеться, — намагаюся я відмахнутися, звичним жестом вибудовуючи дистанцію, але вона не відступає ні на крок.

Вона допомагає мені дійти до глибокого крісла у вітальні, швидко, майже професійно приносить воду та потрібні ліки. Її рухи впевнені, чіткі, але водночас неймовірно м’які.

— Можна?.. — вона несміливо, ледь торкаючись кінчиками пальців, кладе руки на мої плечі. — Я трохи розім’ю м'язи. Десь чула, що це має зняти спазм після тривалого напруження.

Я дозволяю. Я заплющую очі, і її маленькі долоні починають повільно, сантиметр за сантиметром, розминати мої затерплі м’язи та розпечені болем суглоби. Це відчуття неймовірно приємне. І не тільки тому, що фізичний біль починає повільно відповзати, а тому, що про мене вперше в житті дбають не через мій статус, не тому, що я плачу зарплату чи забезпечую виживання, а тому, що я справді комусь небайдужий як людина.

Коли вона закінчує і її руки завмирають на моїй шиї, я відчуваю, як всередині мене щось остаточно ламається. Весь мій контроль, вся моя крижана стриманість розчиняються в її теплому запаху сандалу та шкіри. Вона стоїть так близько, дивлячись на мене своїми величезними, сповненими світла очима, і в цій тиші нічного будинку я розумію, що пропав.

Я різко притягую її до себе, не даючи їй навіть встигнути вдихнути. Щойно вона опиняється в моїх руках, я починаю цілувати її — палко, спрагло, майже відчайдушно, наче вона — це єдиний кисень у цьому світі. Я просто не можу, не сили від неї відірватися.

Це не просто краса. Я бачив тисячі вродливих ляльок, але жодна не зачіпала мене так глибоко, під самі ребра. У ній є щось особливе: якась незламна, дика чистота і водночас неймовірна, тиха сила, яка здатна приборкати моїх внутрішніх демонів. Вона не просто «актив» у моєму житті. Вона — те, що я шукав у ту мить під зірками, стікаючи кров'ю в розбитій машині, навіть не усвідомлюючи власної самотності.

— Ти зводиш мене з розуму, Вероніко, — шепочу я їй у шию, відчуваючи, як вона солодкувато здригається в моїх обіймах, відповідаючи на мій порив.