Глава 13. Вероніка

Ранок вривається в мою нову спальню крізь важкі шовкові штори, які я забула засунути ввечері. Я розплющую очі й кілька секунд просто дивлюся в стелю, намагаючись зрозуміти, де я. А потім спогади про вчорашню ніч накочуються гарячою хвилею: вечеря, галантність Артура і той поцілунок біля дверей... Його смак досі здається мені на губах.

Я піднімаюся з ліжка, відчуваючи дивну легкість. На тумбочці лежить записка: «Поїхав у справах. Степан і прислуга в твоєму розпорядженні. Чекаю на ідеальні заручини. А.»

Я тільки-но збираюся піти у ванну, як мій телефон, що лежав у сумці, вибухає різким дзвінком. На екрані висвічується «Батько». Серце за звичкою стискається, але цього разу страх не паралізує мене.

— Слухаю, — кажу я максимально холодно.

— Вероніко! Нарешті! — його голос звучить знервовано і підлесливо. — Ти вже влаштувалася? Слухай, мені терміново потрібні гарантії по кредиту в банку «Східний». Скажи Артуру, щоб він підписав папери сьогодні. Для нього це дрібниця, а для нас — порятунок. І не забудь нагадати йому про відсотки за...

— Досить, — я перебиваю його так різко, що він на тому кінці замовкає від несподіванки. — Я більше не твоя секретарка і не твій брокер. Артур не підписуватиме нічого тільки тому, що ти так хочеш. Ми тепер — окрема сім'я. Навчися вирішувати свої проблеми сам, тату.

— Ти як зі мною розмовляєш?! — вибухає він. — Я тебе виростив, я влаштував цей шлюб...

— Ти мене продав, — спокійно завершую я. — І тепер власник змінився. Але він, на відміну від тебе, дає мені вибір. Більше не дзвони з такими проханнями. Побачимося на заручинах.

Я вимикаю телефон. Руки трохи тремтять, але на душі — неймовірний спокій. Я вперше захистила свої кордони.

Наступні два дні пролітають у шаленому темпі. Я поринаю в організацію прийому. Вибираю флористику — білі лілії та темно-сині іриси, замовляю найкращий кейтеринг і особисто стежу за розстановкою світла в залі. Я хочу, щоб цей вечір був бездоганним не для гостей, а для нього. Щоб він побачив: я справді можу бути тією жінкою, якою він хоче мене бачити.

Вечір заручин. Я стою перед великим дзеркалом у своїй новій сукні кольору нічного неба. Вона облягає фігуру як друга шкіра, відкрита спина змушує тримати поставу, а темне волосся каскадом падає на плечі. Я більше не та бліда тінь, що блукала садом Бережних.

Артур заходить до кімнати без стуку. Він у бездоганному чорному смокінгу, білосніжна сорочка підкреслює його засмагу та суворий погляд. Він зупиняється біля мене і кілька секунд просто мовчить, розглядаючи моє відображення.

— Ти перевершила всі мої очікування, — тихо каже він. — Готова?

Я киваю, і він впевнено бере мене за руку. Його долоня така ж гаряча, як і того вечора.

Коли ми виходимо до великої зали, де вже зібралися десятки гостей, я відчуваю на собі сотні поглядів. Там, у натовпі, я бачу своїх батьків. Батько дивиться на мене з сумішшю люті та жадібності, мати — з якоюсь дивною, запізнілою заздрістю. Але мені байдуже.

Артур стискає мою руку трохи міцніше, наче нагадуючи: «Я тут. Ти під моїм захистом». І в цей момент я відчуваю таку впевненість, якої не мала ніколи в житті. Я вище їх усіх. Я більше не жертва.

Ми зупиняємося в центрі зали під світлом прожекторів. Артур піднімає келих, і його голос розноситься приміщенням:

— Панове, дякую, що прийшли. Сьогодні я хочу офіційно оголосити про наші заручини з Веронікою Бережною. Вона — моє найважливіше рішення, і я зроблю все, щоб вона була щасливою.

Я дивлюся на нього, і в цей момент мені здається, що цей контрактний шлюб — найкраще, що могло зі мною статися. Навіть якщо я все ще залежу від нього, ця залежність пахне свободою.

Я насолоджуюся моментом тріумфу, міцно тримаючи Артура за руку, аж раптом розмова в залі стихає, а гості починають розступатися, утворюючи живий коридор. До нас впевненою ходою наближається жінка, чия поява справляє ефект вибуху.

Вона одягнена в сувору, але неймовірно дорогу сукню графітового кольору, її коротке волосся ідеально вкладене, а в погляді стільки холоду, що, здається, квіти у вазах мають миттєво зів’яти. Вона схожа на Артура — ті самі різкі риси обличчя, та сама непохитна гордість.

— Мамо? — Артур ледь помітно напружується, але його голос залишається рівним. — Не чекав, що ти приїдеш так швидко.

— Хіба я могла пропустити заручини свого сина? — її голос звучить як лезо, що ковзає по шовку.

Артур повертається до мене, і я відчуваю, як його пальці на моїй долоні стають владнішими.

— Вероніко, дозволь представити тобі мою матір, Маргариту Степанівну. Мамо, це Вероніка. Моя наречена.

Я роблю крок вперед, намагаючись бути приязною, але жінка навіть не простягає мені руки. Вона оглядає мене з ніг до голови з такою відвертою зверхністю, ніби я — дешева репліка картини, яку вона збиралася придбати. Її погляд зупиняється на моєму новому кольорі волосся, і вона ледь помітно піднімає брову, наче цей бунт для неї — лише ознака несмаку.

— Вероніка... Бережна, — вона вимовляє моє прізвище так, ніби воно має неприємний присмак. — Що ж, Артуре, твій вибір завжди був... специфічним.

Я відчуваю, як усередині мене все стискається. Увесь той блиск і впевненість, які я збирала по крихтах весь вечір, починають руйнуватися під цим крижаним тиском. Я знову відчуваю себе тією маленькою дівчинкою, яку оцінюють за прайсом.

Артур відчуває мій стан миттєво. Він не дає матері продовжити цей мовчазний терор. Він нахиляється до мого вуха, але говорить достатньо голосно, щоб Маргарита чула:

— Тобі не варто хвилюватися через її думку, люба. Мати приїхала лише на вечір. Вже завтра вранці вона поїде до себе, в інше місто. Вона — інша сім'я, інше життя. Тут, у цьому домі, правила встановлюємо ми.

Маргарита лише стискає губи, але нічого не каже — вона знає, що син не жартує. Проте настрій уже зіпсовано. Я відчуваю, як опускаються плечі, а очі наповнюються непроханою вологою. Мені здається, що всі гості тепер дивляться на мене як на «недостатньо хорошу» для такого чоловіка.