Глава 9. Артур

Коли телефон на столі вібрує, порушуючи тишу кабінету, я відповідаю миттєво, навіть не поглянувши на екран. Я знав, що цей дзвінок пролунає — питання було лише в тому, коли саме вона зламається. Але я не очікував почути цей голос — зламаний, тихий, майже неживий, наче він долинав з-під завалів.

— Заберіть мене звідси... — каже вона, і в цих трьох словах стільки прихованого, задавленого болю, що в мене всередині все перевертається від дикої суміші люті та дивного захисного інстинкту.

— Я буду через двадцять хвилин, — коротко кидаю я і скидаю виклик, уже хапаючи ключі.

Я не готовий. Мій будинок ще не підготовлений до постійної присутності жінки, персонал не отримав чітких інструкцій, а шлюбний контракт досі лежить у юристів на фінальній правці. Але це все — лише папірці, протоколи та побутові дрібниці. Голос Вероніки підказав мені головне: залишатися в тому домі для неї зараз не просто неприємно, а фізично небезпечно. Якщо Бережний відчув солодкий запах великих грошей, він витисне з власної доньки всі соки, аби гарантувати собі безпеку. А я не звик, щоб мій головний «актив» псували ще до офіційного підписання угоди.

Я зриваюся з місця, ігноруючи різкий протест у побитих ребрах. Сідаю за кермо сам — мені зараз не потрібні зайві свідки, водії чи охорона. Дорога до маєтку Бережних займає значно менше часу, ніж я розраховував. Я буквально влітаю в розчинені ворота, і дрібний гравій з-під коліс розлітається врізнобіч, вдаряючись об кам'яні бордюри.

Вона чекає мене не на парадному порозі, як було б логічно, а в глибині саду, подалі від масивних вхідних дверей. Маленька фігура в світлому пальті на тлі голих, почорнілих зимових дерев виглядає майже прозорою, наче привид. Біля її ніг стоїть невелика шкіряна валіза. Лише одна.

Я глушу потужний двигун і виходжу з машини. Холодне повітря, просякнуте сирістю, б’є в обличчя, але я дивлюся тільки на неї. Вона здається зовсім крихітною в цьому величезному, фальшивому саду.

— Це все? — я киваю на самотню валізу, не приховуючи щирого здивування. Жінки мого кола зазвичай переїжджають із цілими вантажівками брендового одягу та колекціями взуття.

— Тут лише те, що мені справді дороге, — тихо, ледь чутно відповідає вона, не піднімаючи очей, наче боїться побачити в моєму погляді засудження. — Решта... решта належить цьому будинку. Я не хочу нічого звідси забирати. Зовсім нічого.

Я дивлюся на її бліде, майже порцелянове обличчя і розумію значно більше, ніж вона намагається сказати. Вона хоче не просто виїхати — вона хоче стерти все своє минуле життя, як невдалий ескіз, почати з чистого аркуша, де не буде місця для Бережних.

— Правильно зробила, — карбую я, підходячи ближче і впевнено забираючи валізу. — Все, що тобі буде потрібно, я куплю тобі сам. Краще, ніж було. Набагато краще.

Я відчуваю на собі чиїсь липкі погляди. Обертаюся до фасаду. На терасі другого поверху, наче глядачі в ложі театру, стоять її батьки. Бережний щось намагається зобразити на своєму обличчі — чи то скорботне прощання, чи то батьківське благословення, але виглядає це відверто жалюгідно. Вероніка навіть не здригається. Вона не обертається, не махає рукою на прощання. Вона просто сідає в моє авто, назавжди зачиняючи двері у своє минуле пекло.

Коли ми виїжджаємо за ворота, я боковим зором помічаю, як сильно вона нервує. Її пальці сплетені так міцно, що кісточки на руках побіліли, а дихання залишається уривчастим, наче вона досі боїться погоні. Вона дивиться у бокове вікно, але я впевнений — вона не бачить пейзажу, що пролітає повз. Вона чекає удару. Вона чекає, коли цей порятунок обернеться новим болем.

Я розумію, що зараз везти її в мій великий, занадто порожній і холодний дім — це все одно що кинути поранену звірину в нову, нехай і золоту клітку. Їй потрібна пауза. Мені теж потрібно трохи часу, щоб звикнути до її присутності.

Я плавно звертаю з головної траси і зупиняюся біля невеликого, дуже затишного ресторану на околиці міста, захованого серед густих хвойних дерев. Тут панує тиша, майже немає людей, а повітря пахне хвойною смолою, деревиною та спокоєм.

— Ми вже приїхали? — вона вперше за всю поїздку дивиться прямо на мене, і в її очах спалахує тривога.

— Ні. Але ти напевно голодна, і нам обом потрібно трохи відпочити перед тим, як ми почнемо наше нове життя, — кажу я максимально спокійно, намагаючись згладити кути свого характеру.

Вона мовчки погоджується, лише ледь кивнувши головою. Я виходжу з машини, обходжу її і відкриваю їй двері, пропонуючи руку. Коли вона робить несміливий крок на землю, я не просто відступаю, а впевнено і міцно беру її за долоню.

Її рука крижана, тонка і крихка, як перший осінній лід на калюжі. Я відчуваю, як вона на мить буквально завмирає від несподіванки. Вона не звикла до таких дотиків — дотиків, які не несуть у собі загрози, болю чи примусу. Вона не намагається забрати руку, лише злегка, майже непомітно стискає мої пальці у відповідь, шукаючи хоч якусь точку опори в цьому новому світі.

І мені це подобається. Ця її інстинктивна, мовчазна довіра, народжена з абсолютного відчаю, прошиває мене дивним, не баченим раніше теплом. Я веду її до входу в ресторан, відчуваючи, як її маленька долоня ідеально, наче так і мало бути, лягає в мою велику руку.

— Все буде добре, Вероніко, — кажу я, і сам дивуюся тому, як щиро мені хочеться, щоб це було правдою.

Я ще не знаю, що через десять років я буду готовий спалити цей світ дотла, порушити всі закони і контракти, аби вона і наша донька були поруч. Але зараз я просто веду свою майбутню дружину обідати, відчуваючи, як під тонкою шкірою її зап'ястя шалено б'ється пульс.