Глава 8. Вероніка

Дорога додому здається мені шляхом на ешафот. Кожен метр, який долає таксі, наближає мене до клітки, де за кожним кутом чатує привид мого минулого. Я все ще відчуваю на губах присмак солі від морських бризок, а в вухах досі звучить голос Артура — низький, спокійний, позбавлений зайвих емоцій. Його слова про «стіну» і «свободу» здаються мені абсурдом, якоюсь жорстокою іронією, але водночас — єдиною соломинкою, за яку можна вхопитися в цьому бурхливому океані відчаю.

Щойно я переступаю поріг маєтку, важке, задушливе повітря будинку тисне мені на плечі, наче свинцева плита. Тут пахне старим деревом, дорогим тютюном і моїм власним страхом. Я не встигаю навіть зняти пальто, як із вітальні вилітає батько. Його обличчя знову багрове, вени на скронях здулися, а очі горять нездоровим, майже маніакальним вогнем.

— Ну?! — він майже вигукує це мені в обличчя, обдаючи запахом коньяку. — Що він сказав? Ти погодилася? Ти дала йому те, що він хотів? Ти хоч розумієш, що кожна хвилина твого мовчання коштує мені голови?

— Він хоче заміжжя, тату, — мій голос звучить сухо і мляво, наче я розповідаю про прогноз погоди на завтра. — Він хоче купити мене, щоб я народила йому дитину. Це його ціна за твої борги. Це ціна твого спокійного сну.

На мить у великій порожній вітальні западає така тиша, що я чую, як у кутку цокає годинник. Я чекаю... боже, я до останнього чекаю, що він хоча б на секунду здригнеться від огиди до самого себе. Що в ньому прокинеться людина, батько, який скаже: «Ні, доню, я загнав нас у глухий кут, але я не дозволю цьому статися». Але замість цього батько видає дивний звук, схожий на хрипкий схлип радості.

— Заміжжя за Вавилова… Та це ж джекпот, Ніко! — він плескає в долоні, і цей звук ріже мені вуха. — Ти станеш дружиною одного з найбагатших людей країни! Ти розумієш, що це означає для нас?! Це не просто порятунок, це тріумф!

— Для тебе, тату. Це означає свободу для тебе. А для мене це означає стати інкубатором у золотій клітці. Просто річчю, яку передали з одних рук в інші, — я дивлюся на нього, і відчуваю, як усередині все випалюється до попелу.

Обличчя батька миттєво змінюється. Радість зникає, як ілюзія, поступаючись місцем звірячій люті. Він хапає мене за лікоть — я відчуваю, як його нігті впиваються в шкіру крізь тонку тканину — і з силою штовхає до крісла.

— Ти знову за своє?! Ти знову вмикаєш цю свою святенність?! — починає він кричати, розмахуючи руками так близько від мого обличчя, що я відчуваю вітер. — Ти хочеш, щоб я гнив у в'язниці? Хочеш бачити, як твій батько закінчує життя в брудній канаві під парканом? Ти егоїстка, Ніко! Я все життя поклав на те, щоб у тебе було це ім'я, ці сукні, це життя! Я відривав від себе, щоб ти ходила в найкращі школи! А ти не можеш зробити таку дрібницю заради сім'ї?!

— Дрібницю? — я підхоплююся на ноги, і сльози, які я так довго стримувала на набережній, нарешті прориваються назовні гарячими потоками. — Ти продаєш мене! Ти тряс мене на сходах, наче мішок із сміттям, ти принижував мене перед усіма, а тепер ти хочеш, щоб я лягла в ліжко до незнайомця, бо ти не зміг вчасно зупинитися у своїх брудних махінаціях?! Тобі не соромно?

Батько раптом замовкає. Це виглядає як театральна пауза. Він хапається за ліву сторону грудей, важко, зі стогоном осідаючи на диван. Його дихання стає уривчастим, обличчя миттєво блідне, стаючи сірим, як попіл.

— Ох... — він стогне, заплющуючи очі, його голова безсило відкидається на подушки. — Ти вб'єш мене... Ти просто хочеш моєї смерті. Добре. Якщо ти відмовишся, я не чекатиму, поки прийдуть колектори і вишвирнуть нас на вулицю. Я просто піду в кабінет і закінчу це все прямо зараз. Ти знаєш, де у мене в столі лежить пістолет. Нехай моя кров буде на твоїх руках, Ніко! Ти будеш нести цей тягар до кінця своїх днів!

Він починає хапати ротом повітря, симулюючи серцевий приступ, але я дивлюся на нього і бачу лише жахливу, огидну, майстерно відпрацьовану маніпуляцію. Він знає моє слабке місце. Він знає, що я, попри все, не зможу жити з думкою, що стала причиною його смерті.

Я стою посеред вітальні, дивлячись на цю людину, яка мала бути моїм захистом і опорою, а стала моїм головним катом. І раптом усередині мене щось остаточно вмирає. Останній промінчик надії на те, що я колись буду любима в цьому домі, просто гасне. Я розумію, що гірше, ніж тут, у цьому будинку, вже просто бути не може. Артур Вавилов хоча б чесний. Він назвав ціну. Він не ховається за масками любові чи батьківського обов'язку. Він просто купує, а батько — просто продає.

Я повільно дістаю з сумочки чорну візитку з золотими літерами. Пальці вже не тремтять. Вони стали крижаними та неживими, наче я вже перетворилася на ту саму мармурову статуетку, яку він хотів бачити.

— Досить, тату, — тихо кажу я, навіть не дивлячись у його бік, ігноруючи його хрипи. — Зупини цю виставу. Мені огидно на це дивитися. Я зроблю це.

Я виходжу в темний коридор, щоб він не бачив залишків мого болю на обличчі, і набираю номер. Один гудок. Другий. Короткий спалах страху, який тут же згасає.

— Слухаю, — лунає в слухавці глибокий, спокійний голос Артура. Він звучить так, ніби він знав, що я подзвоню саме зараз.

— Це Вероніка, — я заплющую очі, притискаючись лобом до холодної стіни, яка здається мені теплішою за серце мого батька. — Я згодна на ваші умови. Заберіть мене звідси. Будь ласка.

— Я буду через двадцять хвилин, — коротко відповідає він. У його голосі немає тріумфу, лише ділова рішучість. І в цьому короткому «двадцять хвилин» я відчуваю більше порятунку, ніж за всі двадцять років у цьому домі.

Я кладу слухавку і йду вгору сходами. Мої кроки звучать лунко в порожньому будинку. Мені не потрібно багато речей. Я не хочу брати з собою нічого, що нагадувало б мені про це життя. Я заберу лише себе. Бо все інше в цьому домі — меблі, картини, одяг — мені більше не належить. Я щойно продала свою свободу, але, як не дивно, вперше за довгий час відчула, що нарешті можу зробити вдих без болю.