Глава 6. Вероніка

Вітер на набережній сьогодні особливо різкий, майже ворожий. Він б’є в обличчя холодними вологими поривами, розтріпує моє волосся, безжально вириваючи пасма з акуратної зачіски, яку я так ретельно і довго намагалася зробити вранці тремтячими пальцями. Але мені байдуже. Я стою біля старого маяка, чия фарба давно облупилася під дією солі та часу, міцно вчепившись пальцями в холодні, вкриті іржею залізні поруччя. Я дивлюся на брудні, сіро-зелені хвилі, що з глухим гуркотом розбиваються об бетонний пірс, розлітаючись тисячами крижаних бризок.

У голові досі, наче заїжджена платівка, відлунює голос батька. Його маніакальний, майже істеричний сміх, дикий блиск в очах, якого я не бачила вже кілька років, і це дивне, лякаюче запевнення: «Він усе владнав, Ніко! Сім’я врятована! Але деталі... деталі він розкаже тобі сам. Тобі краще почути це з перших вуст, щоб не було непорозумінь. Іди, будь покірною, будь розумною. Не зіпсуй усе в останній момент».

Він не сказав мені головного. Він приховав саму суть угоди, залишивши мене наодинці з цією невідомістю. Що Артур Вавилов хоче натомість? Що може бути еквівалентною ціною порятунку сім’ї від повної, неминучої руйнації, в’язниці та публічної ганьби? Кожного разу, коли я намагаюся про це думати, серце стискається в залізних лещатах так, що стає фізично боляче дихати. Я йду в повну, непроглядну невідомість, і цей первісний страх перед чимось великим, темним і неминучим душить мене сильніше за батькові грубі руки.

Позаду, крізь шум прибою, лунає шурхіт гравію та сухий, важкий звук захлопнутих дверей автомобіля. Я не обертаюся. Мені не потрібно бачити його, щоб знати — це він. Я впізнаю його за кроками — важкими, впевненими, владними, які викарбовують кожен метр дистанції. Навіть не дивлячись у той бік, я відчуваю, як простір навколо мене миттєво змінюється, викривлюється. Повітря стає густішим, важчим, воно буквально наелектризовується від його присутності.

Артур зупиняється за два кроки від мене, не порушуючи моїх особистих кордонів, але домінуючи над усім, що я бачу. Я відчуваю запах його парфуму — складну суміш дорогої вичиненої шкіри, терпкого сандалу та чогось невловимо холодного, майже металевого, що ідеально пасує до цього дня.

— Тут справді багато повітря, Вероніко, — звучит його низький, оксамитовий голос, легко перекриваючи шум прибою та крики чайок.

Я повільно, наче у сповільненій зйомці, повертаюся до нього. Він виглядає тут, на цьому пошарпаному часом пірсі, абсолютно чужорідним, майже ірреальним. У своєму бездоганному темно-синьому костюмі, який ідеально сидить на його широких плечах, з кожним волоском у зачісці на своєму місці, він наче щойно зійшов зі сторінок Forbes прямо в цю приморську сірість. На його обличчі застигла непроникна маска спокою, але в глибині очей я бачу ту саму залізну, незламну волю, яка змусила мого батька тремтіти від майже релігійної радості.

— Батько сказав, що ви викупили його борги, — я змушую свій голос звучати прямо і твердо, дивлячись йому в самі зіниці, хоча всередині кожна клітина мого тіла кричить від дикого бажання втекти і сховатися. — Він сказав, що ви врятували нас від краху. Але він не сказав, чому. Він не пояснив мотивів такої щедрості.

Я роблю невеликий крок до нього, мимовільно шукаючи відповіді, і міцніше кутаюся в пальто, намагаючись захиститися від пронизливого вітру.

— Чого ви хочете від мене насправді, Артуре? Навіщо такому чоловіку, як ви, здалася сім’я, яка вже давно тоне? Навіщо вам я? Що в мені є такого, що коштує мільйонів мого батька?

Мій голос зрадницьки зривається на останньому слові, переходячи в хрипкий шепіт. Я чекаю його відповіді, як чекають остаточного вироку в залі суду. Я дивлюся, як він повільно, майже болісно робить вдих, на коротку мить примружившись, ніби моє пряме питання завдає йому раптового фізичного болю — чи то через ті самі зламані ребра, про які я здогадуюся, чи то через щось інше, набагато глибше, чого я поки не можу збагнути.

Він мовчить кілька довгих секунд, вивчаючи моє обличчя з такою лякаючою інтенсивністю, що мені хочеться закритися руками, зникнути під цим рентгенівським поглядом.

— Мені не потрібна ваша сім’я, Вероніко, — нарешті промовляє він, і кожне його слово падає між нами важким каменем у каламутну воду. — Мені потрібна дружина. Офіційна, законна дружина. І мені потрібен спадкоємець, який продовжить мій рід.

Я застигаю, наче мене вдарило розрядом струму. Світ навколо остаточно завмирає, перетворюючись на німу декорацію. Я перестаю відчувати вітер і холод, чую тільки надривний крик чайок десь далеко над морем і власний шалений пульс, що віддається в самих вухах.

— Дружина? — перепитую я, не вірячи власним вухам, намагаючись усвідомити абсурдність почутого. — Ви... ви хочете, щоб я просто вийшла за вас заміж за гроші? Ви купуєте собі шлюб?