Глава 5. Артур

Ранок починається не з кави, а з холодного, прорахункового розмаху. Я сиджу за масивним робочим столом у своєму кабінеті, де панує стерильна тиша, порушувана лише мірним цоканням настінного годинника. Перед очима — папка з документами, яку мої люди готували протягом усієї ночі, збираючи інформацію по крихтах. Звіти про реальний фінансовий стан Ігоря Бережного виглядають жалюгідно, навіть огидно. Він не просто на дні — він зарився в бруд, намагаючись дихати крізь соломку, яка от-от зламається. Банкрутство, повний арешт майна, конфіскація рахунків і, цілком ймовірно, тривалий тюремний термін за фінансові махінації та підробку підписів.

Для мене це не просто сухі цифри на папері. Це важіль. Потужний інструмент, який дозволяє мені диктувати умови там, де інші просять.

Я беру телефон і впевнено набираю номер свого головного юриста. Біль у ребрах після вчорашнього прийому та невдалої поїздки все ще нагадує про себе гострим, пекучим болем при кожному різкому русі чи глибокому вдиху, але сьогодні цей біль не дратує — він лише підстьобує мою рішучість, змушуючи діяти швидше.

— Слухай уважно, — кажу я, щойно в слухавці лунає стриманий голос підлеглого. — Зв’яжіться з усіма основними кредиторами Бережного. Я викуплю всі його борги. Усі до останньої копійки, включаючи пеню та штрафи. Але зроби це офіційно тільки після того, як він підпише повну, безповоротну згоду на шлюбний контракт своєї доньки зі мною. Жодних лазівок.

— Артуре Сергійовичу, це... м'яко кажучи, нетипова угода, — затинається юрист на тому кінці дроту, явно спантеличений моїм наказом.

— Типова чи ні — мені байдуже. Я не потребую твоїх коментарів, мені потрібен результат. Виконуй.

Я кладу слухавку на стіл з глухим звуком. Я знаю, що Бережний погодиться. Такі люди, як він, не мають принципів, коли на кону стоїть їхня власна свобода. Вони продають усе, щоб врятувати власну нікчемну шкіру, а Вероніка для нього — лише вдала розмінна монета, яку він вчора так недолуго і грубо намагався "продати" на ринку світських левів. Я ж пропоную йому не просто угоду, а повний викуп його життя в обмін на один-єдиний підпис.

Минає близько двох годин, наповнених очікуванням. Телефон вібрує на лакованій поверхні столу, порушуючи мою концентрацію. Повідомлення від юриста коротке і ємке: "Бережний підписав попередню згоду. Він у захваті. Питає, коли можна оформити переказ".

Я відкидаюся на високу спинку шкіряного крісла, заплющуючи очі. Відчуття задоволення розтікається по венах, наче дороге вино. Справу зроблено. Я отримаю саме те, що шукав: чисту, виховану жінку з хорошої родини, яка не зіпсована інтригами і стане ідеальною матір'ю мого майбутнього спадкоємця. Вона внесе спокій і порядок у цей занадто пустий, занадто холодний дім. Це був чистий бізнес, холодна стратегія, нічого особистого. Тільки розрахунок.

Але мій переможний спокій раптово порушує дзвінок. Номер на екрані невідомий, але я одразу, на якомусь інтуїтивному рівні, розумію, хто це. Серце чомусь робить дивний, зайвий удар, на мить порушуючи ритм мого звичного самоконтролю.

— Слухаю, — відповідаю я, намагаючись надати голосу максимально холодного, ділового тону.

— Це... Вероніка, — її голос у слухавці звучить так, ніби вона щойно бігла проти вітру або намагалася стримати ридання. Вона важко дихає. — Батько мені все розповів. Тільки що. Це правда? Ви купляєте його борги, але вам потрібно щось від мене?

— Вероніко, — я роблю коротку паузу, намагаючись підібрати слова, які б не звучали так відверто цинічно, хоча заперечувати правду немає сенсу. А втім… вона нічого не знає? Старий лис нічого їй не сказав. Може й на краще. Зроблю пропозицію, як належить. — Нам краще не говорити про це телефоном. Такі речі не обговорюють через відкритий зв'язок, сидячи в кабінетах. Нам потрібно зустрітися і розставити всі крапки.

— Я теж так думаю, — вона каже це неочікувано твердо, майже різко, попри те, що я чую тремтіння в кожній її інтонації.

— Добре. Я надішлю за вами машину прямо зараз. Оберіть ресторан на свій смак: "Мон Шеф", де ми зможемо спокійно поговорити, чи, можливо, щось більш приватне та закрите в самому центрі?

— Ні, — перебиває вона мене на півслові, не даючи договорити. — Я хочу зустрітися на набережній. Біля старого маяка. Там, де пірс. За годину.

Я завмираю з телефоном біля вуха, дивлячись у вікно на хмарочоси. Набережній? Старий маяк? Це місце для студентів, для підлітків, які ховаються від батьків, для мрійників, у яких у кишенях гуляє вітер. Жодна жінка з мого кола спілкування ніколи б не призначила там зустріч Артуру Вавилову. Зазвичай мене кличуть у найдорожчі та найпафосніші заклади міста, де можна продемонструвати нову сукню, коштовності чи свій статус поруч зі мною.

— Набережній? — перепитую я, не в силах приховати щирого здивування.

— Так. Там багато повітря, Артуре. Мені зараз дуже важко дихати в закритих приміщеннях. Ви приїдете чи мені чекати юристів?

— Приїду, — коротко кидаю я і першим завершую виклик, відчуваючи дивне захоплення.

Я дивлюся на своє відображення в темному моніторі комп'ютера. Ця дівчина вже починає ламати мій ідеально вибудуваний, логічний план. Вона не грає за моїми правилами, вона виходить за рамки, і це одночасно дратує і... дивно інтригує.

Я повільно підводжуся, обережно одягаю піджак, намагаючись не турбувати побиті ребра, які відгукуються тупим болем. Полювання офіційно закінчилося, тепер починаються справжні переговори. І щось мені підказує, що вони будуть набагато складнішими і непередбачуванішими, ніж простий викуп боргів Ігоря Бережного.