Глава 4. Вероніка

Я дивлюся на Артура, і світ навколо перестає обертатися. Нічне повітря обпікає легені, а серце ніяк не може вгамувати свій божевільний ритм. Поруч із цим чоловіком я почуваюся крихітною, але вперше за довгі роки — захищеною. Він стоїть переді мною, як жива стіна, що відгородила мене від батькової люті.

— Дякую... — мій голос ледь чутний, він тремтить, як і все моє тіло. — Дякую, що втрутилися. Ви не мали цього робити.

— Я не терплю, коли силу використовують проти тих, хто не може відповісти, — спокійно каже Артур.

Його погляд вивчає моє обличчя. У ньому немає тієї липкої хтивості, до якої я звикла на таких вечорах. Він дивиться серйозно, майже по-діловому, але в глибині його очей я бачу щось дивне… повагу? Чи, можливо, це просто співчуття.

Ми спілкуємося ще деякий час. Він запитує про мої інтереси, про те, чим я живу, і я ловлю, себе на думці, що мені приємно йому відповідати. Він здається мені дивовижно начитаним і глибоким чоловіком. Попри його холодну ауру "сталевого магната", у його словах немає фальші. Він не сипле компліментами, не намагається здаватися кращим, ніж є. Це підкупляє.

— Вероніко, — він дістає з кишені піджака лаконічну чорну візитку з золотим тисненням і протягує її мені. — Якщо у вас виникнуть проблеми... будь-якого характеру. Або якщо він знову забудеться — зателефонуйте мені. Особисто.

Я торкаюся пальцями цупкого картону. Його пальці на мить зачіпають мої, і крізь мене проходить розряд, від якого дихання перехоплює. Я мовчки киваю, ховаючи візитку в маленьку сумочку, наче це мій єдиний квиток на порятунок.

Вечір закінчується в якомусь тумані. Додому ми їдемо мовчки. Батько сидить поруч, важко дихаючи, і я готуюся до чергового скандалу, щойно ми переступимо поріг. Але він мовчить. Лише зиркає на мене з якоюсь дивною, майже хворобливою цікавістю.

Ніч минає без сну. Я кручу в руках візитку, вивчаючи кожну літеру: Артур Вавилов. Хто він? Мій рятівник чи просто ще один хижак, який вирішив змінити правила гри?

Наступного ранку я прокидаюся від стуку в двері. Це покоївка.

— Вероніко Ігорівно, ваш батько просить негайно зайти до нього в кабінет. Він... він дуже задоволений.

Це лякає мене сильніше за його гнів. Коли батько "задоволений", це зазвичай означає, що він знайшов спосіб вигідно щось продати.

Я спускаюся вниз, тамуючи тремтіння в колінах. Відчиняю важкі двері кабінету. Батько сидить у своєму кріслі, перед ним стоїть пляшка дорогого коньяку, а на обличчі сяє широка, майже маніакальна посмішка.

— Заходь, доню! Заходь швидше! — він підхоплюється і мало не підбігає до мене. — Ти навіть не уявляєш, як нам пощастило. Твоя вчорашня "вистава" з Вавиловим... це був шедевр!

— Про що ти, тату? — я завмираю біля порога, відчуваючи, як холодний липкий страх знову підкрадається до серця.

— Артур Вавилов щойно телефонував моїм юристам. Він готовий викупити всі мої борги. Усі до копійки! — він сміється, і цей сміх звучить для мене як вирок. — Але в нього є одна умова. Дуже специфічна умова, Вероніко. І стосується вона тебе.

Я міцніше стискаю сумочку, де лежить його візитка. Тепер я розумію. Рятівників не існує. Є лише покупці, які вміють краще домовлятися.