Глава 3. Артур

Кришталеві люстри залу Малкидського сліплять очі, розсипаючи по стінах тисячі дрібних іскор, а шум світських розмов зливається в один нескінченний гул, від якого починає боліти голова. Я стою біля масивної мармурової колони, намагаючись дихати рівно, хоча кожна секунда перебування тут — це випробування на міцність. Кожен вдих — це виклик. Зламані ребра нагадують про себе гострим, пронизливим болем, який не може приглушити жодне знеболювальне. Тіло здається чужим, стягнутим тугим корсетом із болю, але я тримаю спину рівно, стиснувши зуби так, що зводять щелепи. Тільки не тут. Тільки не перед цими стерв'ятниками, які тільки й чекають на найменшу ознаку моєї слабкості, щоб вчепитися в горло.

Мій погляд повільно, наче прожектор, сканує зал. Жінки в діамантах, що коштують як невеликий острів, чоловіки в ідеальних смокінгах, за якими ховаються хижі посмішки — я шукаю ту саму "функцію", яка заповнить порожнечу в моєму скляному домі. Але всі вони здаються мені однаковими копіями одна одної. Штучні посмішки, оцінюючі погляди, відпрацьовані жести. Жодної живої емоції, лише розрахунок.

І тут я бачу її.

Вона стоїть трохи осторонь від натовпу, наче невидима стіна відділяє її від цього ярмарку марнославства. Сукня кольору пудри робить її шкіру майже прозорою, надаючи їй вигляду порцелянової статуетки, яка от-от розіб'ється. Яскраво-червона помада виглядає на її обличчі як крик про допомогу, як щось чужорідне, наклеєне силоміць. Але справа не в сукні. Її очі — величезні, налякані, вона немов живе окремим життям, в іншому світі від цієї фальшивої вечірки. У ній немає блиску жадібності, лише безмежний сум.

— Хто це? — киваю я Денису, який стоїть поруч із келихом шампанського, ліниво спостерігаючи за публікою.

Денис простежує за моїм поглядом і ледь помітно мружиться, впізнаючи постать у кутку.

— Це Вероніка Бережна. Донька Ігоря Бережного. Ти мав про нього чути — старий лис, який зараз стрімко йде на дно. Ходять чутки, що його борги вже перевалили за всі розумні межі, і він шукає, кому б продати останнє, що в нього залишилося. Хоча, здається, активи в нього вже закінчилися.

Бережний. Я пам'ятаю це прізвище. Ми перетиналися кілька разів на засіданнях клубу, але я ніколи не приділяв йому особливої уваги — занадто дрібна фігура для моїх інтересів. Проте його донька... Вона зовсім не схожа на зухвалу золоту молодь, що купається в розкошах. Вона виглядає як дика пташка, яку зачинили в позолоченій клітці.

— Познайом нас, — коротко кидаю я, не відводячи погляду від дівчини.

Денис здивовано підіймає брову, ледь не проливаючи напій, але не сперечається. Ми рушаємо крізь натовп. Підходимо до них. Бережний одразу змінюється в обличчі, розпливається в улесливій, майже нудотній посмішці, помітивши мене, але я дивлюся лише на дівчину. Поблизу вона здається ще тендітнішою.

— Вероніко, дозвольте представити — Артур Вавилов, — каже Денис, виконуючи роль ідеального посередника.

— Дуже приємно, — її голос звучить тихо, наче шелест шовку, і в ньому немає тієї манірності, до якої я звик.

Ми розмовляємо кілька хвилин. Бережний постійно втручається, намагається вставити свої коментарі про бізнес, набити собі ціну, але я майстерно його ігнорую, не зводячи очей із Вероніки. Вона відповідає коротко, зважено, але в її словах відчувається неабиякий розум і дивна, сумна витонченість. Вона не намагається мені сподобатися, не стріляє очима, не демонструє свої принади, як інші. Це чіпляє мене набагато сильніше за будь-який відвертий флірт. У ній є чистота, яку неможливо зімітувати.

Коли ми відходимо, я відчуваю дивне, майже первісне почуття власності, яке прокидається десь глибоко в грудях. Це вона. Вона ідеально підходить під мій опис. Жінка, яка зможе дати мені спадкоємця і при цьому не перетворить моє життя на дешевий серіал.

Минає близько години. Шум стає нестерпним, і я виходжу на терасу, щоб ковтнути свіжого нічного повітря, коли раптом помічаю рух у тіні біля далекої балюстради.

Ігор Бережний відвів Вероніку вбік, за масивні колони. Він не бачить мене за пишною діжкою з пальмою. Його обличчя перекошене від гніву, воно перетворилося на маску ненависті. Він шипить їй прямо в обличчя, наблизившись впритул, так що на губах виступає слина від напруги.

— Ти чому так поводишся, ідіотко?! — він хапає її за тендітні плечі й починає трясти так сильно, що її голова безпорадно відкидається назад. — Вавилов зацікавився тобою! Ти мала посміхатися йому, як остання шльондра, привертати його увагу, а не стояти з обличчям мерця! Ти знаєш, що він — наша остання зачіпка?! Що він може нас витягнути з тієї прірви, куди ти нас заганяєш своєю тупістю?!

Вероніка мовчить, лише міцно заплющує очі, намагаючись відсторонитися від болю. Її тіло обм'якає під його важкими руками, наче в зламаної ляльки, якій перерізали нитки. Ця картина б'є мене по ребрах болючіше за будь-яку аварію, вибиваючи дух. У мені закипає холодна, некерована лють, яка засліплює розум.

Я виходжу з тіні повільно, але невідворотно. Мої кроки по мармуру звучать як постріли в тиші ночі.

— Я не знав, Ігорю, що ви займаєтеся дресурою на світських прийомах, — мій голос звучить як удар батога, розрізаючи нічне повітря.

Бережний здригається, наче його вдарило струмом, і миттєво відпускає доньку. Його руки тремтять, він хаотично поправляє піджак, а на обличчі з’являється жалюгідна, слизька маска привітності. Вероніка ледь тримається на ногах, вона притискається до перил, її обличчя тепер біліше за пудрову сукню, а в очах застиг невимовний жах.

— Артуре! Ви все не так зрозуміли... Ми просто... невелика сімейна суперечка... нерви, знаєте, — лепече він, задкуючи і намагаючись сховати свої тремтячі пальці за спиною.

Я підхожу впритул, ігноруючи пекучий біль у боці, і стаю між ним і дівчиною, закриваючи її собою, наче щитом. Від мене віє холодом, і я бачу, як він це відчуває.

— Залиште нас, — карбую я кожне слово, впиваючись поглядом прямо в його очі, поки він не починає відводити погляд. — Зараз же. Поки я не передумав бути ввічливим.