Глава 2. Ніка

— Ти збираєшся вийти в цьому до людей? — голос батька гримить над моїм вухом, наче розряд грому, змушуючи мене здригнутися.

Я завмираю перед дзеркалом у передпокої, судомно стискаючи пальцями краї своєї темно-синьої сукні. Тканина холодна, і я відчуваю, як під нею шкіра вкривається сиротами — чи то від протягу, чи то від тваринного страху, який я відчуваю щоразу, коли він заходить у кімнату. Вона скромна, з закритими плечима і подолом, що сягає колін, але він усе одно знаходить привід для гніву. Його обличчя набрякає, наливається багрянцем, вена на скроні починає небезпечно пульсувати, а очі стають схожими на дві вузькі щілини, наповнені презирством.

— Тату, це звичайна сукня... — починаю я, але голос зрадницьки тремтить, перетворюючись на жалюгідний шепіт.

— Звичайна? Ти виглядаєш як дешева повія, яка шукає клієнта під ліхтарем! — випльовує він, і кожне слово б'є боляче за фізичний удар, залишаючи в душі невидимі рубці. — Ти хочеш зганьбити мене перед Малкидським? Хочеш, щоб усі тикали в нас пальцями і сміялися з мого банкрутства, дивлячись на твій "сирітський" вигляд?

Всередині мене щось обривається. Раптовий спалах люті — яскравий, гарячий і відчайдушний — засліплює на мить. Я стільки років терпіла цю несправедливість, ці приниження. Я хочу бунтувати. Хочу вигукнути йому в обличчя, що це він ганьбить себе своєю жорстокістю, що він — деспот, який давно втратив право називатися батьком, і що я маю право сама обирати, ким мені бути. Я набираю повні легені повітря, щоб захистити себе хоч раз у житті.

— Я піду так, — мій голос звучить неочікувано твердо, розрізаючи напружену тишу. — Я не річ, яку можна переодягати за твоїм бажанням. Я людина, тату.

Батько замовкає на секунду. Це тиша перед справжньою бурею, від якої холоне кров. Його рука злітає вгору, і я інстинктивно зажмурююсь, втягуючи голову в плечі та чекаючи звичного удару в обличчя, але він діє хитріше. Він хапає мене за передпліччя, впиваючись пальцями в плоть так, що я майже чую хрускіт, і з силою штовхає в бік коридору.

Я не втримую рівноваги на тонких підборах. Ноги плутаються в подолі, і я грубо падаю на сходи, що ведуть на другий поверх. Удар припадає на ліву сторону. Біль миттєво пронизує коліна та лікті, я відчуваю, як об жорстке дерево здирається тонка шкіра, залишаючи пекучі садна.

— Вставай! — гаркає він, нависаючи надомною, наче масивна чорна тінь. — Обличчя не чіпаю тільки тому, що мені сьогодні потрібен "товарний вигляд". Будеш блищати синяками під товстим шаром гриму — ніхто й ламаного гроша за тебе не дасть. Мені потрібен твій блиск, а не твоя неміч.

Він хапає мене за волосся біля потилиці й тягне вгору по сходах, наче мішок із ганчір’ям. Я ковтаю сльози, які обпікають горло, задихаючись від приниження і власної безпорадності. Він заштовхує мене в мою кімнату так, що я ледь не врізаюся в комод, і починає люто ритися в шафі, безжально викидаючи речі на підлогу.

— Ось, — він кидає мені на ліжко сукню кольору пудри. Шовкова, холодна, вона виглядає неживою, наче саван. — Одягай. І щоб ніякого супротиву. Ти вийдеш до гостей у тому, що принесе мені прибуток.

Він не виходить. Навіть не відвертається. Він стоїть біля дверей і дивиться своїм важким поглядом, як я, тремтячими руками, стягую з себе синю сукню. Я почуваюся повністю оголеною під його огидним, оцінюючим поглядом, наче я тварина на виставці.

— Помада — ось ця, — він підходить до дзеркала і кидає на столик тюбик яскраво-червоного, майже кривавого кольору. — Нафарбуй губи так, щоб тебе було видно здалеку. Ти сьогодні маєш посміхатися і мовчати. Твій рот має бути красивим і закритим. Зрозуміла?

Я не відповідаю. Мої очі застилають гарячі сльози, які я не маю права випустити, бо вони зіпсують макіяж, а це призведе до нового спалаху люті. Я повільно одягаю шовк, який здається мені важким і холодним ланцюгом, що сковує рухи. Кожен жест дається важко, наче я рухаюся в густій каламутній воді.

Наносячи помаду, я дивлюся на своє відображення. Червоний колір на мертво-блідому обличчі виглядає як відкрита рана. Мої очі здаються величезними і порожніми. Батько задоволено киває, бачачи мою остаточну покору.

— Ось так. Тепер ти схожа на доньку порядної людини, а не на замазуру з підворіття. Зберися. Йди в машину.

Я виходжу з дому, вдихаючи прохолодне нічне повітря, але воно не приносить полегшення. У легенях лише запах його дорогого парфуму та власного страху. Я їду на цей захід, знаючи, що там, серед фальшивого блиску кришталю та задушливого аромату грошей, я знову буду просто річчю. Гарною статуеткою в дорогій сукні, яку батько виставляє на вітрину в надії вигідно продати, щоб врятувати свою шкуру.

Я ще не знаю, що сьогодні на цьому прийомі на мене чекає мисливець. Мисливець, який уже вибрав свою здобич і не пошкодує грошей, щоб забрати її собі.