Глава 1. Артур

Десять років тому

— Ти з глузду з’їхав, Вавилов. Лікарі кажуть, тобі ще мінімум тиждень треба під крапельницями лежати, а не по прийомах вештатися, — Денис стоїть біля вікна палати, схрестивши руки на грудях. Його голос звучить різко, але в очах читається справжня тривога. Він нервово барабанить пальцями по підвіконню, наче стримується, щоб не силоміць вкласти мене назад у ліжко.

— Я виписуюсь, Денисе. Під власну відповідальність. Папери вже підписані, — я зціплюю зуби, намагаючись самотужки застебнути ґудзики на сорочці. Пальці слухаються погано, вони задерев’яніли, а кожен рух віддається в ребрах так, ніби туди забивають розпечені цвяхи. Спроба вирівняти спину змушує світ перед очима на мить згаснути.

Запах лікарні — ця нудотна суміш хлорки, стерильності та прихованої смерті — душить мене. Я дивлюся на свої руки, вкриті дрібними порізами від скла, які вже почали братися кіркою, і відчуваю, як усередині все здригається. Тонкі білі шрами назавжди залишаться нагадуванням про те, як близько я був до межі.

Я живий. Це єдина думка, яка пульсує в голові в такт кардіомонітору, що досі пищить десь за моєю спиною. Його механічний звук тепер здається найсолодшою мелодією у світі.

— Ти в сорочці народився, друже. Твоя машина — це купа брухту, — Денис підходить ближче і, нарешті не витримавши моїх марних спроб, відсуває мої руки й допомагає мені з манжетами. — Копи сказали, що вижити в такому замісі практично неможливо. Але замість того, щоб святкувати другий день народження, ти кудись поспішаєш. Навіщо тобі цей ризик?

— Я вмер там, у тому кюветі, — мій голос звучить хрипко, наче я ковтнув жменю піску. — Той Артур, який жив лише графіками прибутку та черговими поглинаннями компаній, залишився в понівеченому металі. Коли я висів униз головою в розбитому салоні, затиснутий подушкою безпеки, і чув запах бензину, я зрозумів: усе, за чим я гнався, — порох.

Денис завмирає, уважно вдивляючись у моє обличчя. Він шукає звичну іронію чи холодну відстороненість, але зараз, здається, бачить когось іншого. Мої зіниці розширені, а погляд спрямований кудись крізь нього.

— Я хочу сім'ю, — виганяю повітря з легень, ігноруючи біль, що спалахує в грудях. — Хочу дитину. Спадкоємця. Життя занадто коротке, щоб витрачати його на одноразових моделей і порожні вечори в ресторанах, де ніхто навіть не пам'ятає твого імені на ранок. Мені потрібен хтось, хто продовжить мій рід. Хто чекатиме вдома не через мої мільйони на рахунках, а тому, що я — це я.

Денис видає короткий смішок, за звичкою намагаючись перевести все в жарт, але, зустрівши мій крижаний і абсолютно тверезий погляд, миттєво замовкає. Його очі розширюються від подиву. Він робить крок назад, ніби намагаючись розгледіти мене краще.

— Ти це серйозно? Ти — Артур "Сталеве серце" Вавилов — зараз говориш про домашній затишок? Ти хоч розумієш, як це звучить? Ти ж жінок завжди вважав лише... приємним доповненням до інтер'єру. Гарним аксесуаром, який можна змінити на нову модель, щойно набридне колір оббивки.

— Я змінився, — відрізаю я, обриваючи його сумніви. — Поїхали звідси.

Коли ми виходимо на парковку і Денис допомагає мені сісти в його позашляховик, сонце вже хилиться до обрію, фарбуючи небо в криваво-червоні кольори. Поїздка до мого маєтку проходить у мовчанні. Я дивлюся у вікно на місто, повне вогнів, і вперше помічаю не затори чи білборди з моєю рекламою, а людей, які поспішають додому. Чоловік купує квіти біля метро. Жінка тримає дитину за руку. Раніше я б назвав це побутовим сміттям, але тепер це здається мені єдиною істиною.

Ми в'їжджаємо на територію мого будинку. Величезна споруда зі скла, темного каменю та бетону зустрічає нас холодною тишею. Тут немає нічого зайвого — ідеальний газон, ідеальне освітлення, ідеальна порожнеча. Денис глушить двигун і мовчки йде за мною всередину.

Я зупиняюся в центрі величезної вітальні, дивлячись на цей бездоганний дизайнерський рай новими очима. Стеля висотою в два поверхи, панорамні вікна, дорогі меблі, замовлені в Італії. Тут усе дороге, модне і абсолютно мертве. Це не дім. Це пам'ятник моїй самотності.

— Подивися на це, — киваю я на стіни, голос відлунює в порожній залі. — Якби я вчора не виліз із тієї машини... Якби я згорів там, Денисе... Хто б мене оплакував? Кілька бізнес-партнерів, які наступного ж ранку почали б ділити мої акції, поки моє тіло ще не охололо? Покоївка, якій би довелося шукати нову роботу і якій було б байдуже, чиє ліжко вона заправляє?

Я проводжу рукою по холодній поверхні мармурового столу. На ньому немає ні крихти, ні забутої чашки — лише стерильність.

— Тут немає життя. Я хочу стабільності. Хочу чути дитячий сміх у цих коридорах, який перебиватиме цю тишу. Хочу, щоб у цьому будинку з’явився сенс, окрім мого егоїзму та нескінченної гонки за статусом.

Денис прихиляється до одвірка, потираючи підборіддя. Його шок поступово змінюється розумінням, він бачить, що я не марю після наркозу. Це — моя нова реальність.

— Ти справді інша людина, Артуре. Тебе наче підмінили. Твій погляд... він лякає. Але де ти збираєшся знайти таку жінку? Це ж не тендер на будівництво заводу і не підписання контракту. Життя складніше.

— Саме сьогодні прийом у Малкидського, — я випростуюся, тамуючи стогін болю і спираючись рукою на спинку дивана. — Там збирається весь "цвіт" нашого міста. Старі гроші, хороше виховання, дівчата, яких змалечку готували до ролі ідеальної дружини. Саме там я підберу собі ту, що підходить під мої критерії.

— "Підбереш"? — Денис знову хитає головою, у його голосі з'являється нотка колишньої іронії, але вже без зла. — Ти все одно залишаєшся собою, Вавилов. Обираєш дружину, як нову модель автівки — за характеристиками, пробігом і кольором очей. Думаєш, можна просто вказати пальцем і купити майбутнє?

— Може й так. Мені не потрібні інтриги, сварки чи фальшива романтика. Мені потрібна жінка з хорошої родини, чиста, тиха. Яка стане матір'ю моїх дітей і беззаперечно прийме мої правила. Покоївка вже випрасувала мій костюм. Час виходити на полювання.