Пролог

— Цього не може бути… — хрипкий вигук виривається з моїх грудей раніше, ніж я встигаю усвідомити, що бачу. — Ні!

Пальці судомно стискають ручку дверей. Перед очима все пливе, перетворюючи коридор під’їзду на розмиту пляму, де чітким залишається лише одне — він.

Артур.

Чоловік, якого я поховала десять років тому. Чоловік, чиє ім'я я випалювала зі свого серця разом із кожною сльозою, пролитою над колискою нашої доньки. Він стоїть переді мною: старший, із новими жорсткими зморшками біля очей, але з тим самим владним поглядом, від якого колись у мене підкошувалися ноги. Світло від ламп у під’їзді падає на його обличчя, підкреслюючи гострі вилиці та знайомий загин губ. На мить мені здається, що я збожеволіла. Що виснаження від роботи нарешті породжує галюцинацію.

Жах накочує крижаною хвилею. Я різко штовхаю двері, зачиняючи їх прямо перед його обличчям. Серце калатає об ребра, наче спійманий птах. Один поворот замка. Другий.

Я вчіплююся в горло, намагаючись стримати істеричний сміх, що переходить у ридання. Руки трясуться так сильно, що я ледь не впускаю сумку на підлогу. Це сон. Це просто жахливий, реалістичний сон.

— Ніко, відчини, — чую я його голос крізь полотно дверей. Глибокий, низький. Живий. — Тільки не непритомній. Я не привид. Я вижив у тій аварії. Інсценував смерть і був змушений сховатися. Тепер я повернувся. Не бійся мене.

Я притискаюся спиною до дверей, намагаючись вхопити ротом повітря. Стіни моєї затишної квартири, які я так довго будувала як свою фортецю, раптом стають тісними. Я набираю повні легені кисню, змушуючи себе опанувати тремтіння, і знову різко відмикаю замок.

Я не можу дозволити йому думати, що він досі має наді мною владу. Що я та сама налякана дівчинка, яку він колись купив у батька.

Я не пускаю його. Стаю на порозі, перегородивши шлях, готова захищати свій світ будь-якою ціною. Тепер я в обладунках — у дорогому діловому костюмі, з ідеальним укладанням і крижаним спокоєм у погляді, який виковувала роками.

— Як? — випльовую я разом із гіркотою, що роками копиться всередині. — Якщо ти вижив… Якщо ти весь цей час дихав, ходив по цій землі… Де ти був, Артуре?! Чому ти не прийшов раніше?

— На це є вагомі причини, Ніко. Безпека. Моя і твоя, — його голос звучить спокійно, і це бісить ще сильніше.

Він дивиться на мене так, ніби не минуло цілого десятиліття. Ніби він просто вийшов за хлібом і затримався. Ця впевненість у власній правоті обпалює гірше за вогонь.

— Безпека? — я майже переходжу на крик. — Ти хоч знаєш, через що я пройшла? Твоя родина викидає мене на вулицю вагітною! Я гризу землю, щоб вижити. Я працюю ночами, доки очі не відмовляють, щоб у моєї дитини був хліб. Я вмираю щодня, вважаючи, що ти загинув у тому вогні! А ти зараз кажеш про «причини»?

Мої нігті впиваються в долоні. Перед очима проносяться картинки: дешеві орендовані кімнати, постійна нудота, страх за кожен наступний день і нескінченна самотність, яка стискає горло щоночі.

Я бачу, як на його обличчі проминає тінь, але мені байдуже. Біль десятирічної самотності зараз перетворюється на чисту лють.

— Йди геть, — проціджую я крізь зуби. — Якщо тебе не було десять років — не приходь зовсім. Ти запізнився. У мене нове життя. У мене є наречений, є кар’єра, є спокій. Ти тут зайвий.

Ці слова мають стати фінальною крапкою. Я хочу вірити, що зможу просто викреслити його знову. Але Артур робить крок ближче, змушуючи мене інстинктивно відсахнутися, але його очі раптом блискають чимось таким, від чого моє серце пропускає удар. Це погляд власника. Хижака, який нарешті знайшов свою здобич.

— Ти моя дружина, Ніко, — холодно промовляє він.

— Я — твоя вдова, — ціджу холодно і люто. Він поволі хитає головою.

— Нехай так. Але це не змінює того, що мені потрібна моя донька.

Кров застигає в моїх жилах. Світ навколо завмирає. Я розумію, що він знає. Весь цей час він знає про неї.

— Мамо? — тонкий дитячий голос лунає за моєю спиною. — Хто там? 

Злата стоїть у коридорі, тримаючи в руках свою улюблену книжку. Вона виглядає такою маленькою і беззахисною у своїй піжамі з хмаринками. Вона знає про тата лише з моїх розповідей — про героя, який пішов на небо занадто рано. І зараз вона дивиться на чоловіка, який є її живою копією: той самий розріз очей, те саме вперте підборіддя.

Я не даю їй роздивитися його. З силою, якої сама від себе не очікую, я захлопую двері прямо перед носом Вавилова.

— Помилилися номером, сонечко! — голос зрадницьки тремтить, хоча я намагаюся надати йому бадьорості. — Йди в кімнату, я зараз підійду. Почитай поки що, добре?

Я чекаю, поки кроки доньки затихнуть у глибині квартири. Тільки тоді дозволяю собі заплющити очі.

Я прихиляюся лобом до холодного дерева дверей, слухаючи, як за ними панує тиша. Але я знаю Артура. Я знаю це прізвище. Вавилови ніколи не відступають. Вони беруть те, що вважають своїм, не зважаючи на руйнування, які залишають після себе.

Він повертається. І цей «привид» не заспокоїться, поки не зруйнує все, що я так важко будувала ці десять років. Але тепер я не та слабка дівчинка. Тепер у мене є Злата. І я скоріше згорю в пеклі, ніж дозволю йому її забрати.

Ласкаво прошу на сторінки нової небанальної гостросюжетної і дуже емоційної історії кохання. 

Оновлення щоденно О 19:00. 

Запрошую до прочитання та коментування. І, звісно, неодмінно підпишіться на мою сторінку, якщо ви ще цього не зробили.

З любов'ю ваша Юліанна ♥️