Розділ 2

- Доброго дня, Василю Олеговичу! Я - Мирослава, - вітаюся та тисну простягнуту мені руку. - Як ви себе почуваєте? – ввічливо цікавлюсь у нашого нового пацієнта його станом здоров’я.

Швидким поглядом окидаю всю палату та, власне, самого Антонова. Задоволено відзначаю, що мій персонал відмінно підготувався до такої високопоставленої людини, все необхідне обладнання останньої моделі, чистота та порядок скрізь.

Мабуть, я могла б і не зважати на такі дрібниці, але я роблю це неусвідомлено. Здається, що звикла проходити по уявному чек-листу, сама того не усвідомлюючи, ще до того, як мозок почне про це думати.

- Доброго дня, Мирославо! - низький голос Антонова звучить приємно. - Я почуваю себе відмінно. Але зараз буду ще краще, - продовжує він, а моя брова повзе вгору. Що він має на увазі – буде ще краще? Процедур на найближчі пару годин у нього, наскільки я пам'ятаю, не передбачено… - Мені здається, що я виліковуюсь тільки від вашої присутності, тільки від одного погляду на вас стаю абсолютно здоровим. Хоч зараз виписуй, - промовляє Антонов, а я полегшено зітхаю. Лестити надумав, хитрун.

Але на душі чомусь одразу ж виникає відчуття ледь помітного тепла. Чесно кажучи, я чекала від нього чого завгодно – скарг, криків, погроз, наприклад, – але аж ніяк не такого людяного відношення. Воно перекреслює все те, що я чула про цю людину раніше.

Саме тому я зараз щиро усміхаюся пацієнтові навпроти.

- Дякую, Василю Олеговичу, - кажу у відповідь на його приємні слова, а потім з головою йду в папери, які принесла з собою. – Аналізи вже показують помітне покращення вашого самопочуття. Але вставати з ліжка поки що вам непотрібно, - м'яко показую йому рукою на поверхню, з якої вскочив наш невгамовний пацієнт.

- Зрозумів-зрозумів, - він піднімає долоні, показуючи мені, що здається на милість свого лікаря, та опускається на м'яку поверхню лікарняного ліжка. – Дотримуватимуся усіх ваших розпоряджень, Мирославо Олегівно.

- Можна просто Мирослава, - усмішка все ще цвіте на моєму обличчі. Ну яка я йому Мирослава Олегівна?! Я йому як мінімум онучкою за віком можу бути.

- Як скажете, Мирославо Ол.. Мирославо, - відразу виправляється Антонов.

А потім коротко розповідає мені про те, як і чому потрапив до нас, описує симптоми своєї хвороби та основні скарги.

Ми розмовляємо про те, як проходитиме його лікування. Я ж тішуся, що мої лікарі спрацювали чудово та найважливіші маніпуляції провели відразу ж після надходження пацієнта до клініки.

- Мирославо, янголе мій, - перейшов на відверті компліменти Василь Олегович, - я, звичайно, все розумію - лікування лікуванням, але в мене в друга скоро день народження буде. Я б пропустив по чарочці - другій... - зазирає мені в очі, наче питаючи поради або якогось дозволу.

- Василю Олеговичу, яка чарочка?! – обурююся я. – Після чарки ми вас одразу в операційну повеземо. Може одразу туди поїдемо? - на моїх губах тепер грає натягнута посмішка.

Як же не хочеться різати по живому, пояснюючи пацієнтам, що якщо лікар каже не можна, це зовсім не тому, що ескулап не з тієї ноги встав або просто від хворих втомився. Ні, у нас є абсолютне розуміння, як подіє на ослаблений хворобою організм той чи інший засіб чи препарат.

Це я ще з дитинства засвоїла. Ховаючись у палатах різних пацієнтів, я підглядала та підслуховувала татові лікарські рекомендації цим людям, а потім з подивом спостерігала, як хворі їх порушували. Та й наслідками милувалася. У всій красі, так би мовити.

Тому я дуже різко висловлююсь Антонову у відповідь на його промови. Якщо він хоче сам себе лікувати, то навіщо взагалі приїхав до моєї клініки?!

- Гаразд, зрозумів, усвідомив, каюся, - скоромовкою промовляє цей небідний чоловік. – Мирославочко, вип'єте зі мною чаю? – пропонує поспілкуватись далі.

- Вибачте, Василю Олеговичу, - чемно відмовляюся. - На жаль, не можу. У мене операція через… - поглядаю на наручний годинник, - через двадцять хвилин. А ви поки що відпочивайте. До вас трохи пізніше Оленка, наша медсестричка, зайде.

- Ох, ця Оленка, - зітхає старий ловелас. - Але ви до мене теж заходьте, Мирославо.

- Добре, - киваю я та, усміхаючись, покидаю найкращу палату нашої клініки.

У мене й справді планова операція на зараз призначена. Як я люблю такі заходи!

Вони дають мені відчуття внутрішньої корисності, так званої потрібності. А ще нагадують мені про той час, коли я асистувала татові.

Я зітхаю та заходжу до кабінету. Присідаю в крісло буквально на секунду. Так само, як я роблю щоразу перед операціями, та зосереджуюся на своїх думках. Посилаю у Всесвіт позитив.

А потім піднімаюся, проводжу рукою по своєму ще пласкому животі та вирушаю в операційну. Мені потрібно підготуватися до процедури, що пройде вже дуже скоро.

***

Мірно гудять прилади, тихо рухається персонал, спілкуючись при цьому лише поглядами та жестами, а не словами.

Я так люблю цю атмосферу стерильності та точності!

Але розмірковувати про це не буду. І не тому, що це неправильно – згадувати про тата та мої найщасливіші миті життя, проведені в таких стерильних операційних поруч із ним – а тому, що зараз я не належу сама собі.

Кожен мій рух вивірений та відточений до досконалості. Кожна секунда врахована й цієї миті цінується на вагу золота. Кожен мій вдих служить для того, щоб мій організм, як висококласний робот, зміг довести почате до кінця.

Я простягаю руку та одразу отримую в долоню блискучий скальпель.

Мікровдих. Поїхали.

Видихаю, стягуючи з себе рукавички. Мию руки, відчуваючи, що дуже втомилася. Це нескінченно дивно, адже я провела таких операцій за своє життя дуже багато, та ніколи не відчувала себе такою вичавленою, як лимон.

Роздягаюся та знімаю маску. Роздумую про те, що треба встигнути пообідати, а потім знову зустріч із черговим адвокатом. Дуже сподіваюся, що це колись закінчиться і я повернуся до свого улюбленого розміреного життя.