Розділ 1

Місяць потому

- Миро, де ти? - запитує телефон голосом моїй подруги.

Я зітхаю та підкочую очі.

- Варе, вибач, я, здається, забула, - піднімаюся з-за столу та тру втомлені очі. - Зачекаєш? - дізнаюсь, вимикаючи робочий комп'ютер.

- А я маю ще варіанти? - беззлобно огризається моя Варюша. - Гаразд, я поки що попкорн куплю та колу.

- Ні! – надто різко видихаю я. - Тільки не колу! – ледь не кричу, відчуваючи, як до горла підкочує нудота через один тільки спогад про цей шипучий напій. Розумію, що надто перенервувала через робочі проблеми. – Купи мені, будь ласка, чай.

- Хм... чай так чай, - погоджується подруга, а потім цікавиться обережно. - Миро, а чи не вагітна ти випадково?

- Ні, звичайно, - я хитаю головою, підхоплюючи зі столу ключі, виходжу з кабінету, замикаю його, прощаюся з секретаркою, яка, як завжди, ніколи не йде раніше за мене, та відчуваю вже по-літньому теплий вечір. - Що ж ти так зразу на мій болючий мозоль, - кривлюся, думаючи про те, що вагітніти мені зовсім не від кого.

Гена покинув мене якраз перед тим, як ми мали їхати у відпустку. Навіть не кинув – просто повідомив, що «не готовий для серйозних стосунків». Після трьох років спільного проживання.

Того ж вечора наші спільні друзі люб'язно повідомили мені, що для несерйозних він готовий ще й як – його бачили в клубі у компанії двох гарненьких блондинок.

А я ж реально думала, що він – це моя доля  та кохання усього мого життя, але, як виявилося, він був радше моєю враженою гордістю, ніж справжнім почуттям.

Я повільно спускаюся сходами та вирушаю до своєї машини, що стоїть неподалік. Щось втомлюватися я останнім часом стала набагато більше, ніж завжди. Потрібно б вихідний взяти, але не можу. У власників бізнесу не буває вихідних та лікарняних.

Клініка загнеться без мого контролю. Та й, якщо чесно, я не вмію по-справжньому відпочивати. Єдиний виняток становлять Альпи.

Я веду головою, відганяючи сумні думки. Наступний тижневий відпочинок у мене станеться лише за рік. Точніше, через одинадцять місяців, якщо вже бути надто правильною.

 Гаразд, не буду про це. Зараз на мене чекає Варя, а навантажувати подругу своїм упадницьким настроєм мені зовсім не хочеться. Вона в мене і так занадто вразлива.

Кидаю погляд на годинник і розумію, що насправді вже дуже сильно запізнююся. Так, Варюша звикла до моїх затримок, але сьогодні я перевершую сама себе. Схоже, я не приїду до кінця фільму.

Заводжу авто та вирулюю зі стоянки.

- Ну, практично до титрів встигла, - пошепки підколює мене подруга та тягне мені мій вже охололий чай.

- Вибач, проблеми в клініці, - тихо виправдовуюся я, нечутно опускаюся на крісло поруч із Варею. Рухаюся практично на дотик - сеанс вже в самому розпалі.

- Як завжди, - промовляє подруга, я киваю. Знаю, що навіть якщо вона й не бачить цього жесту, то розуміє, що я погоджуюся. Ми з нею завжди думаємо однаково. З самого дитинства.

Я намагаюся зосередитись на величезному екрані, але відчуваю, що починаю засинати. Все ж таки кінотеатр для мене зараз не найкраще місце, де хочеться проводити час. Я б із задоволенням влаштувалася б у своєму ліжку. Але оскільки ми з Варею давно збиралися піти на цей фільм, а кожен день у мене знаходилися нові відмовки, подруга повідомила мені, що більше чекати вже немає часу - сьогодні останній день прокату. Довелося погодитись.

Влаштовуюсь у м'якому кріслі зручніше, трохи повертаю голову, щоб у темряві зрозуміти, чи не заважаю я сусіду, та відразу ж відчуваю, що поряд зі мною хтось п'є з великого стаканчика… колу!

Зриваюся з місця, розштовхуючи всіх по ряду.

Вибачте, глядачі. Мені зараз треба встигнути в одне стратегічно важливе місце. Повірте, нам усім буде краще, якщо ви мене пропустите беззаперечно.

Вибачте... Пробачте…

***

- Миро, давай все-таки зробимо тест, - моя подруга вискочила із зали за мною та тепер допомагає мені привести себе до ладу.

Я зітхаю. Ну, звідки мені завагітніти, право слово…

Із Генкою у нас уже кілька місяців нічого не було. Я думала, що у нього якісь проблеми, він лікується, а проблеми були в мене. Адже мій колишній хлопець чудово проводив час у горизонтальній площині. Щоправда, без мене.

Раптом я завмираю. Згадую ще одну ніч, коли отримувала та дарувала задоволення. Декілька разів. І останній… був…

- Варе, - видихаю та замовкаю.

По моєму виразу обличчя подруга розуміє все, хоча я й словом не обмовилася про свою маленьку австрійську пригоду. Я ж думала, що збережу усе це в таємниці, десь у глибині свого серця, як найбожевільніший вчинок у моєму житті. Сподівалася, що не згадаю про це більше ніколи.

- А тепер згадуватимеш усі найближчі вісім місяців, а потім ще все життя, - констатує Варя, коли ми дивимося на дві яскраво-червоні смужки.

Я сідаю на борт ванної в моїй квартирі, куди ми поспішно повернулися, навіть не додивившись фільм у кінотеатрі.

З моїх очей котяться великі сльози. Варя гладить мене по волоссю, намагається хоч якось втішити.

Як це все так невчасно... Адже в моєму житті зараз величезні проблеми. Клініка, яка чудово працювала багато років та дісталася мені у спадок від тата, стала поперек горла якомусь забудовнику, який мав намір побудувати на моїй землі новий торговельний центр.

Саме тому зараз я так багато пропадаю на роботі, намагаюся знайти всілякі шляхи вирішення цього гострого питання, консультуюся з різними юристами та адвокатами, але поки що так і не знайшла нічого потрібного, того, щоб допомогло мені.

З моменту своєї відпустки, яка закінчилася рівно місяць тому, я до пуття й виспатися не могла. Забудовник, гад, знайшов моє слабке місце та почав діяти якраз тоді, коли я безтурботно каталася по білих схилах на лижах. А коли дізналася про це, було вже запізно. Справі потрібні йому люди вже дали хід.