Пролог

- Ну й погода, - лунає поряд зі мною незнайомий оксамитовий голос.

- Це ви мені? - я повертаюсь і тону в привабливому погляді шалено-гарних карих очей. Насилу скидаю з себе чарівне заціпеніння.

- Ви тут ще когось бачите? - озираючись на всі боки, дивується цей чоловік.

Я вирішую не відповідати. Я навіть без сканування навколишньої місцевості знаю, що ми тут самі. У цій глушині, де на багато кілометрів лише сніговий схил та розлаписті ялинки, практично ніколи немає людей.

Повертаю голову, переставляю лижі та легко відштовхуючись, продовжую своє ковзання. Вітер б'є в обличчя, адреналін зашкалює - я в захваті.

Люблю зиму, люблю цю Богом забуту трасу, люблю приїжджати сюди, в Альпійські гори, наприкінці сезону!

Я лечу, петляючи між силуетами дерев, пригинаюся та пірнаю під колючі лапи, зачіпаючи які отримую на голову порцію снігу, що так бадьорить. Радію та повною мірою насолоджуюся життям. Тільки тут мені здається, що живу.

Я вже забула про все на світі, навіть про чоловіка, при одному погляді якого пульс починає частішати.

Круто повернувши, ледь не втрачаю рівновагу. Замість того щоб заплакати, я голосно сміюся. Енергія біжить по венах.

Я люблю це життя!

Доїхавши до самого низу, я зупиняюся та переводжу подих. Заспокоююсь і клацаю лижами. Взвалюю їх на плече та, тихенько зітхнувши, починаю свій довгий шлях нагору.

Не встигаю зробити і десятка кроків, як обличчя різко коле гострими сніговими голками - це з вітерцем повз мене пролітає той самий незнайомець, якого я вже встигла викинути з голови. Здригаюся та змушую себе не оглядатися, зусиллям волі безмовно тягну вперед себе і свої не дуже легкі лижі.

Глибоко потопаю в снігу, залишаючи за собою нерівний ланцюжок слідів, і вперто плетусь до вершини. У голові поки що проносяться мої нездійсненні плани. Я гірко посміхаюся та жену їх від себе.

- Ох, ледве наздогнав вас, - звучить позаду трохи захеканий голос, - ви поспішайте так, ніби біжите марафон на швидкість, - збоку з'являється спортивна постать у модному лижному костюмі відомого бренду.

Я мовчу, але подумки вже лаю себе останніми словами. Ось хто змушував мене поніжитися в ліжку на півгодини більше?! Вийшла б як завжди і не зустрілася б із цим настирливим представником людства.

- Схоже, не встигнемо, - каже чоловік, чим змушує мене дивуватися. Зовсім не розумію, що саме він має на увазі.

Переводжу очі на незнайомця, ловлю його погляд та завмираю.

На нас мчить снігова буря.

Здається, цієї хвилини я забуваю, як дихати. Паніка накочує хвилями. У пам'яті спливають моменти, як у дитинстві ми так само потрапили з татом у буран. Ми тоді дивом вижили, але страх перед неконтрольованим сніговим вихором живе десь глибоко у мене всередині.

Незнайомець ніби розуміє мій стан, оскільки перехоплює мої лижі, додаючи їх до своїх, та хапає мене за руку.

- Там трохи далі я бачив якусь хатину. Встигнемо, якщо будемо поспішати.

Я ледве помітно киваю та на ногах, що не гнуться, слідую за ним. Як не намагаюся поспішати, він все ж таки виявляється швидшим та буквально тягне мене за собою. Не знаю, як йому вдається така швидкість, адже з нашими лижами складно набрати швидкий темп, але думати про це не можу - зволікати ніколи.

Ми завалюємося в будиночок і ледве встигаємо надійно зачинити дерев'яні двері, як у них вже б'ють пориви снігового божевілля.

Я без сил опускаюся на підлогу та навіть не помічаю, як по практично повністю прихованих маскою та окулярами щокам течуть солоні сльози.

Поруч зі мною шумить чоловік, до якого мені зараз немає жодної справи. Я стараюся заспокоїти своє серце, що так сильно розхвилювалося. Прикриваю очі та намагаюсь спеціально повільно дихати.

Навіть коли відчуваю легкий запах диму та тріск вогню, що вже розгорівся, не реагую ніяк. Роблю поперемінно то вдих, то видих.

Раптом в мить відчуваю, що кудись злітаю.

Розпахую вії та розумію, що незнайомець, що вже скинув курточку, на руках переносить мене на невеликий диван, що стоїть біля розпаленого каміна. Він знімає мій верхній одяг, черевики, загортає в один із пледів і кудись віддаляється.

Я повертаю голову до вікна та дивлюся, як у добротне скло б'ються білі сніжинки. У голові крутиться та ситуація з татом.

- Візьміть, - відриває мене від невеселих думок низький голос.

Чоловік простягає мені свіжозаварений чай. Коли тільки встиг? Бере зі столу другу чашку та сідає до мене на диван.

На мене раптово навалюється така втома, що я навіть посунутись не можу. Так і сидимо – кожен у своїх думках. Тиша, що оточує нас та зрідка порушується потріскуванням дров в каміні і поривами вітру поза стінами нашого тимчасового житла, зовсім не напружує.

Майже весь день ми проводимо у спогляданні бурі. Зрідка перекидаємось якимись фразами. Ініціатором нашого спілкування завжди є він, я аж ніяк не хочу йти на контакт - занадто сильна в мені ще образа на всіх чоловіків нашої планети. Через одного конкретного екземпляра, а саме мого колишнього хлопця, я тепер упереджено ставлюся до всієї сильної половини людства.

- Лягайте ви, - переконує мене чоловік, імені якого я досі навіть не знаю, і показує рукою на вузький диван, на якому ледве поміститься одна людина.

Я погоджуюсь і не пропоную розділити своє ложе. Хоче спати на холодній підлозі, хто ж йому лікар?!

Але серед ночі, дивлячись на те, як скрючилась у спробі лягти зручніше на жорсткій дерев'яній поверхні сильна постать, внутрішньо лаю себе останніми словами, але вголос пропоную посунутися.

Чоловік, звичайно ж, не відмовляється, і мене одразу ж рухає замерзле сильне тіло.

Надто пізно я розумію, що лягти удвох, було поганою ідеєю.

Дуже поганою… адже мене ніби магнітом тягне до цього гарного представника сильної половини людства…

Тому, коли накачані руки притягують мене до гарячого торса, а губи впиваються палким поцілунком, відмовитися я не можу.