Епілог

ЕПІЛОГ: ЗАПАХ ТРАВНЕВОГО ДИМУ

Мої батьки — люди старої академічної закалки. Вони звикли, що їхній син-історик може на місяць зникнути з радарів, закопавшись по вуха в якийсь скіфський курган чи розкопуючи залишки козацького зимівника десь там, де не ловить жоден мобільний оператор. Тому моя тривала відсутність тієї божевільної осені не викликала в них паніки. Мама просто залишала мені повідомлення у Viber: "Яремо, синку, як буде зв'язок — набери. І не сиди на холодній землі, бережи нирки".

Якби вона знала, що її син у цей час бився з демонами, різав власну плоть і укладав містичні шлюби зі стародавніми лісовими сутностями, вона б, напевно, приїхала на те городище сама і розігнала б усю Навську армію мокрим рушником.

Але світ був врятований, розлом затягнувся, і життя, як це завжди буває після апокаліпсисів, що не відбулися, повернулося до свого звичного, дещо абсурдного русла.

Ми з Радмилою оселилися в Малому Дирчині, у тій самій хаті покійної баби Ганни-травниці. Я перевіз туди свої книжки, ноутбук і залишки здорового глузду, а Радмила... ну, Радмила просто була на свому місці. Вона стала душею цього будинку. Живоплин — зелено-гранітний камінь, що містив душу старого Власа — надійно вкоренився глибоко під землею в її святилищі, пропускаючи в Яв лише чисту, цілющу магію. Мій перстень і перстень Радмили стали нашими невидимими антенами, які тримали цей баланс.

Справжнім випробуванням для моєї нервової системи стали не залишки культистів, яких, до речі, тихо виловило СБУ за нашими анонімними наводками, а приїзд моїх батьків на початку травня.

Я їм розповів що раптово одружився. Спочатку вони були в шоці, а потім вирішили зробити несподіваний сюрприз і навідати "молоду сім'ю". Я якраз рубав дрова біля хати, коли на подвір'я закотився батьків "Рено".

— Мамо? Тату? — я ледве не випустив сокиру, відчуваючи, як по спині пробіг холодний піт. Я не встиг попередити Радмилу. Двері хати відчинилися, і на ґанок, потягуючись після післяобіднього сну, вийшла моя лісова дружина. Як завжди — боса, сяюча, і абсолютно, кричущо позбавлена будь-якого текстильного покрову. Її нескінченне, живе смарагдове волосся стратегічно і дуже грайливо обплітало її фігуру, створюючи ілюзію якоїсь античної туніки, але для непідготовленого ока міських інтелігентів це виглядало... специфічно.

Мама, яка саме діставала з багажника банку фірмового полуничного варення, завмерла. Банка вислизнула з її рук і розбилася б об землю, якби одне з пасм Радмили не вистрілило вперед і м'яко не перехопило скло в польоті, акуратно поставивши на траву.

На подвір'ї зависла мертва, абсолютна тиша. Здавалося, навіть цвіркуни перестали сюрчати.

Мама повільно, дуже повільно кліпнула очима. Тато зняв окуляри, ретельно протер їх краєм сорочки, надягнув назад і подивився на банку, яка все ще була ніжно обвита зеленим пасмом волосся, що тягнулося від голови моєї дівчини.

Я відчув, як у мене зупиняється серце. Усе, кінець, ми пережили демонів Наві, але зараз мої батьки просто помруть від розриву судин.

— Мамо, тату, знайомтеся! — мій голос зірвався на такий високий писк, що десь у лісі, мабуть, прокинулися кажани. — Це Радмила, вона... художниця! І...акторка, е-е-е... працює в сучасному театрі авангарду! Це нанотехнології! Роботизований екзоскелет! Аніматроніка на нейроінтерфейсі! Японська розробка!

Тато відкрив рота, щоб щось сказати, але звідти вирвався лише якийсь здавлений хрип. Його інженерний мозок намагався обробити закони фізики і зазнавав критичного збою.

Радмила зрозуміла, що перегнула палицю. Вона кинула на мене винуватий погляд, а потім її очі-малахіти ледь помітно спалахнули.

Вона не стала стирати їм пам'ять — це було б жорстоко. Вона використала легкий, як весняний бриз, лісовий Морок — магію заспокоєння. Повітря навколо нас раптом стало густим, запахло чебрецем, лавандою і теплим медом. Цей запах працював як заспокійливе.

Вона м'яко зійшла з ґанку, підійшла до моєї матері і, взявши її за здерев'янілу руку, сказала своїм найніжнішим, чаруючим голосом, вплітаючи в нього вібрації лісового гіпнозу:
— Ой, Ніно Василівно, вибачте мої ці театральні фокуси. Ярема, мабуть, вам не сказав, ми готуємо перформанс для фестивалю... Кінетичні перуки, дуже складний механізм, монтується і знімається лише з майстром. У вас, мабуть, мігрень починається від довгої дороги? Зачекайте хвилинку, я зараз заварю такий чай із дикої м'яти, що ви забудете про всі турботи.

Погляд батьків, який щойно виражав абсолютний екзистенційний жах, раптом став скляним, а потім напрочуд розслабленим. Магія Радмили змусила їхній мозок вчепитися за мою безглузду відмазку про "кінетичні перуки", бо психіці було простіше повірити в абсурдні японські технології, ніж у лісову демоницю.

— Так... японські технології... до чого дійшов прогрес... — синхронно пробурмотіли батьки, розсіяно дивлячись на Радмилу. — А чай... так, чай би не завадив...

Через півгодини ми сиділи за дерев'яним столом під яблунею. Батько, якого Радмила непомітно "погладила" по спині магічним імпульсом, з подивом констатував, що його радикуліт, який мучив його десять років, кудись зник. А мама, розімлівши від чаю, який остаточно зацементував їхній душевний спокій, дивилася на мою лісову дружину вже з неабиякою симпатією, хоча все ще намагалася не дивитися прямо на те, як її волосся самостійно наливає окріп у чашки.

Наступного дня, перед від'їздом, мама все ж не втрималася. Вона дістала з сумки пакунок і змовницьки простягнула його Радмилі, намагаючись не торкатися її "аніматроніки".
— Дитинко, — лагідно сказала вона. — Я розумію, мистецтво, сучасні театри... Але в нас тут, знаєш, клімат буває примхливим. Протяги і все таке. Я тобі тут привезла дещо, хай ті японські дроти хоч трохи прикриті будуть!

Це була легка, лляна сукня, вишита зеленими і срібними нитками. Радмила здивовано, майже з дитячим захопленням, торкнулася тканини. Вона ніколи не носила людського одягу. Але заради моєї матері вона її одягла. І, чесно кажучи, коли її живе волосся переплелося з вишивкою, створюючи єдиний, неймовірний ансамбль, вона виглядала як справжня богиня весни.