Глава 25

ГЛАВА 25: ПЕРЕДВІСНИКИ БУРІ ТА СІРА АРМІЯ

Наступні двадцять чотири години злилися для мене в один безперервний, в'язкий кошмар, де час вимірювався не стрілками годинника, а ударами серця і кількістю споряджених магазинів.

Смерть отця Василя змінила все. Якщо раніше ми билися, щоб вижити, то тепер ми готувалися вбивати, щоб помститися. Наш маленький табір на краю Шестовицького розкопу перетворився на суворий, мовчазний бастіон.

Арон Мойсейович більше не жартував. Старий антиквар дістав зі своїх бездонних запасів усе, що тільки могло вибухати, горіти і шматувати. Він замінував підступи до нашої позиції так щільно, що навіть миша не змогла б проскочити без того, щоб не перетворитися на кривавий фарш.

Марк працював як машина. Він розібрав свій Benelli та AR-15, вичистив кожен міліметр зброї, змастив її, а потім узявся за бебут та козацьку шаблю. Ветеран методично натирав леза сумішшю свяченої солі, яку залишив Василь, і деревного попелу. На його обличчі застигла та сама страшна, холодна маска берсерка, яка з'являлася під час бою, але тепер вона не зникала навіть під час відпочинку.

А я… я сидів на краю розкопу біля чорно-срібної колони Правдосвіту, загорнувшись у куртку. Мій новий перстень на лівій руці тихо пульсував. Я заплющував очі і тягнувся через цю невидиму вібрацію туди, на північ, у спалений Дирчин ліс.

Я бачив уривки образів. Радмила, вкрита сажею, голими руками рила могилу для Василя під корінням вцілілого дуба. Я відчував її сльози, її виснаження, але водночас — її незламну, первісну волю.

«Я з тобою, кудлата, ми майже на фініші», — подумки послав я їй імпульс.
Відповідь прийшла м’яким, ледь помітним теплом на шкірі мого пальця. Вона чула, вона трималася.

Коли сонце почало хилитися до горизонту, фарбуючи осіннє небо в хворобливі, фіолетово-багряні кольори, Арон підійшов до мене, простягуючи термос із гарячим чаєм.

— Пий, хлопче, тобі знадобиться кожна калорія, — сказав він, сідаючи поруч на ящик. Він подивився на темніючу яму розлому. — Знаєш, у Талмуді сказано: «Той, хто рятує одне життя, рятує весь світ». Василь урятував Радмилу, отже, він свою роботу виконав як справжній праведник. Тепер наша черга довести, що він зробив це не дарма.

— Я досі не можу повірити, що його немає, Ароне, — тихо відповів я, обхопивши гарячу кружку обома руками. — Він був наче… не знаю, наче кам’яна стіна. Здавалося, що він переживе нас усіх.

— Хороші люди завжди йдуть першими, Яремо. Бо вони закривають собою амбразури, поки такі старі циніки, як я, шукають обхідні шляхи, — єврей сумно усміхнувся. — Але сьогодні обхідних шляхів немає.

Сонце остаточно сіло.
Над городищем запала тиша, як вакуум перед вибухом. Повітря стало настільки густим, що дихати доводилося з зусиллям. У роті з'явився присмак міді та озону.

Я подивився на годинник. 22:00. Дві години до Великого Сонцестояння. Часу, коли орбіти і сонця Праві, Яві та Наві зійдуться в одній точці.

Простір над розкопом почав викривлятися. Здавалося, що повітря плавиться, як скло над багаттям. На дні вирви, там, де ми залишили порожнечу, почав клубочитися густий, вугільно-чорний туман.

— Почалося, — коротко кинув Марк, займаючи позицію за бруствером з мішків і притискаючи приклад автомата до плеча.

З туману почувся ритмічний, металевий стукіт. Крок, ще крок, це було схоже на марш.

З розлому почали підніматися постаті. Але цього разу це не були безмозкі Злидні чи ефірні Навці, це була армія.
Справжня, організована армія Наві. Попереду йшли істоти, схожі на гігантських, закутих у поржавілі кольчуги воїнів. Замість облич у них були гладенькі, кістяні маски без прорізів для очей. У руках вони тримали довгі, зазубрені тесаки, з яких крапала чорна отрута. За ними повзли Мари — високі, виснажені жіночі силуети у рваних саванах, чий один погляд міг викликати зупинку серця від відчаю.

А посеред цієї нечисті, наче полководці, йшли люди, культисти. Їхні тіла були деформовані: у когось руки перетворилися на пазуристі лапи, у когось шкіра вкрилася сірою лускою. Вони впустили Нав у свою плоть, щоб стати невразливими.

— Ой вей… — прошепотів Арон, активуючи пульт детонатора. — Вони вирішили влаштувати нам Сталінград.

Правдосвіт гудів, реагуючи на наближення хаосу. Мій перстень світився рівним, срібним світлом. Я більше не боявся, усередині мене панувала крижана, математична ясність. Я був Хранителем Закону.

Коли передовий загін культистів-мутантів і кістяних воїнів перетнув невидиму лінію, Арон натиснув кнопку.

Ліс здригнувся. Десяток мін направленої дії вибухнули одночасно. Стіна вогню, срібної шрапнелі і солі вдарила по натовпу. Перші ряди Навської армії просто перестали існувати, перетворившись на кривавий і попелястий туман.
Але задні ряди навіть не сповільнили кроку. Вони крокували прямо по залишках своїх поплічників.

Марк відкрив вогонь. Бронебійні кулі розривали броню культистів, свячена вода в осердях випалювала їхню отруєну плоть зсередини. Арон стріляв із помповика, перетворюючи на решето Мар, які намагалися підлетіти до нас у вигляді чорного диму.

— Яремо! Вони використовують магію! — крикнув Арон, коли в наш бік з натовпу полетіли згустки зеленого, гнилого плазмового вогню.

— Я бачу! — відповів я.

Я витягнув ліву руку вперед. Перстень спалахнув так яскраво, що освітив усе городище.
— ТВЕРДІСТЬ! МЕЖА! ЗАКОН! — мій голос не зірвався, він пролунав резонансом через сам Правдосвіт.

Перед нашими позиціями в повітрі виникла напівпрозора срібна стіна. Магічний вогонь Наві, врізаючись у цю стіну, просто розпадався на базові елементи, згасаючи в повітрі. Я накладав на цей простір закони фізики нашого світу, де магія хаосу не мала сили.

— Гарна робота, командире! — крикнув Марк, змінюючи магазин. — Але їх занадто багато!

Бій перетворився на м'ясорубку. Срібна стіна захищала від магії, але фізичні тіла мутантів і монстрів могли її перетнути. Вони лізли на наші мішки з піском. Марк відкинув автомат, який перегрівся і заклинив, і вихопив бебут і шаблю.