Глава 24

ГЛАВА 24: ПЕКЛО В ЗЕЛЕНОМУ РАЮ ТА ОСТАННЯ СПОВІДЬ ХРЕСТОНОСЦЯ

Я не міг їй допомогти фізично. Але завдяки персню, що намертво вріс у мою душу, я не міг і залишити її саму. Я впав на коліна в бруд Шестовицького розкопу, заплющив очі, і мій розум, підхоплений зеленою ниткою зв'язку, вилетів із мого тіла.
Я перестав чути навколишній світ, простір розірвався, і мене затягнуло у свідомість Радмили.
Я не просто бачив те, що бачила вона, а й відчував це.
Мої легені обпік їдкий, хімічний дим. Пахло не просто згорілим деревом — пахло напалмом, плавленим пластиком і паленою плоттю. Дирчин ліс, її зелений, прадавній рай, кричав тисячами голосів дерев, які згорали живцем.
Культисти не прийшли сюди домовлятися. Вони прийшли випалити святилище дотла і вбити все що його захищає.
Радмила стояла за товстим стовбуром тисячолітнього дуба. Її дихання було уривчастим, обличчя вимазане сажею. Смарагдове волосся, яке зазвичай струменіло життям, зараз на кінцях тліло червоними іскрами, скручуючись від пекельного жару.
За кілька метрів від неї, в імпровізованому окопі між корінням, відстрілювався отець Василь. Священник тримав у руках трофейний автомат Калашникова, відібраний у першого ж вбитого найманця. Його ряса була прострілена в кількох місцях, на зламаному носі запеклася кров, але очі палали люттю праведника.
— Вони обходять з півночі! — проревів поранений Василь, випускаючи коротку чергу в дим. — Кудлата, їх тут щонайменше тридцять душ, і в них вогнемети! Якщо вони доберуться до каменя...
Живоплин — зелено-гранітна колона, яка містила в собі душу мольфара Власа — височів на невеликому пагорбі, оповитий товстими ліанами, якими Радмила намагалася його захистити.
Куля з великокаліберного кулемета прошила стовбур дуба, обсипавши Радмилу трісками. Я відчув, як її серце стиснулося від болю за кожне понівечене дерево.
— Василю! — закричала вона, перекриваючи рев полум'я. — Слухай мене уважно, попе!
Священник обернувся, перезаряджаючи автомат.
— Тобі треба сховатися! Обхопи Живоплин руками, я відкрию землю, і ти провалишся туди разом із ним! Ти маєш захистити камінь будь-якою ціною!
— Я тебе тут саму не кину, відьмо! — гаркнув Василь. Його басом можна було зупиняти танки. — Ми приїхали разом, разом і будемо...
— Закрий пельку і роби, що я кажу! — очі Радмили спалахнули несамовитим, сліпучим зеленим вогнем, який був страшнішим за напалм. — Це мій ліс! І я збираюся нагадати цим виродкам, чому люди тисячоліттями боялися ходити сюди вночі! Якщо ти будеш плутатися під ногами — я вб'ю і тебе! Заховайся!
Василь подивився на неї. Він побачив те саме, що відчував я через наш зв'язок — абсолютну, первісну стихію, яка зірвалася з ланцюга. Він хрестоносець, але він був людиною, а вона готувалася стати монстром.
— Господи, помилуй їхні душі, бо вона не помилує... — пробурмотів священник. Він закинув автомат за спину, кинувся до Живоплину, обхопив його своїми могутніми руками. Радмила тупнула босою ногою, і земля під священником буквально розступилася, поглинувши його разом із важким каменем і зійшовшись назад щільним шаром дерну.
Вона залишилася одна.
З диму виринули постаті в тактичному спорядженні з перевернутими коловратами на грудях. Двоє з них несли вогнемети, заливаючи струменями рідкого вогню кущі.
"Ну що ж," — подумав я, відчуваючи її лють, як свою власну. — "Покажи їм, кудлата."
Радмила вийшла з-за дуба назустріч вогню. Вона більше не була дівчиною. Її тіло вкрилося корою, очі перетворилися на суцільні зелені вирви, а волосся... Волосся вибухнуло на всі боки тисячами гнучких, товстих шипастих ліан.
— Ви прийшли палити мій дім?! — її голос пролунав звідусіль одразу, відлунюючи від кожного вцілілого стовбура. — ТОДІ СТАНЬТЕ ЙОГО ДОБРИВОМ!
Перший вогнеметник натиснув на спуск, але струмінь вогню не долетів до неї. З-під землі перед ним вирвалася стіна з товстого, переплетеного мокрого коріння, яка прийняла удар на себе.
Тієї ж миті два пасма її волосся, гострі як сталеві списи, прошили дим і наскрізь пробили вогнеметника. Він не встиг навіть крикнути, коли вона підняла його в повітря і з силою кинула на другого найманця. Балони з сумішшю здетонували, перетворивши обох на вогняну кулю.
Але їх було забагато. Почався шквальний вогонь з автоматів.
Радмила танцювала в цьому пеклі. Вона пересувалася з нелюдською швидкістю, ковзаючи по землі, як тінь. Її магія живилася болем лісу. Там, де ступала її нога, з землі виривалися величезні, отруйні шипи, які вистрілюали з неймовірною силою, пробиваючи кевларові бронежилети культистів, як папір. Гілки старих дубів, керовані її волею, опускалися вниз, хапаючи найманців за шиї і ламаючи їм хребти з сухим, жахливим хрускотом.
— Здохніть! Здохніть, сучі діти! — кричала вона, розриваючи на шматки командира групи. Її волосся обплело його з ніг до голови і просто стиснулося, поки всередині броні не залишилася кривава каша.
Я відчував її тріумф, але разом із ним я відчував, як стрімко, катастрофічно падає її пульс.
Кожен рух, кожен заклик коріння витягував з неї життєву силу. Вогонь, розлитий культистами, продовжував горіти. Це була хімія, напалм, якому було байдуже на магію. Він випалював кисень і знищував дерева, з яких вона черпала енергію.
Останній найманець, кричачи від жаху, спробував утекти, але корінь-підніжка збив його з ніг, а товста гілка пригвоздила його до землі.
Бій закінчився, культисти були мертві. Усі до одного.
Але ліс палав, стіна вогню невблаганно стискалася навколо галявини, перетворюючи Дирчин ліс на крематорій.
Радмила зробила кілька кроків і похитнулася, її кора обсипалася, вона знову стала блідою дівчиною. Її розкішне волосся тепер нагадувало короткий жмут спаленої соломи. Вона впала на коліна важко кашляючи кров'ю.
"Радмило! Вставай! Тікай звідти!" — подумки кричав я через перстень, б'ючись у паніці, але мій голос не міг змусити її ноги рухатися. Її резерв був порожній до дна.
Вона підняла очі на вогонь, що підбирався до того місця, де під землею був захований Живоплин.
— Я... я не можу... Яремко... — прошепотіла вона в порожнечу, знаючи, що я її чую. — Вогонь мертвий... він не слухає мене... Я не втримала...
Радмила зібрала останні сили, земля поруч із нею задвигтіла, і з-під розсунутого дерну вибрався отець Василь. Він був весь у глині, дихав важко, але Живоплин був у безпеці внизу.
Священник побачив масштаби пожежі. Полум'я вже досягало гілок найвищих дерев, утворюючи вогняний смерч. Ще десять хвилин — і температура стане нестерпною.
Василь кинувся до Радмили і впав біля неї на коліна.
— Кудлата! Ти жива?! — він обережно підняв її голову.
Вона дивилася на нього помутнілим поглядом. Її шкіра була гарячою і сухою, як пергамент.
— Попе... — ледь чутно промовила вона, — ліс... згорить. Ми програли...
— Нічого ми не програли! — рявкнув Василь, хоча в його очах я бачив відчай. Він відтягнув її від опавшої гілки, що тліла на землі. — Як це зупинити?! Ти ж Лісова Охорониця, зроби що-небудь! Чаклуй, не знаю, дощ виклич!
— Немає сил... — вона закашлялася, на губах виступила червона піна. — Напалм... випив вологу. Щоб загасити це... потрібна вода, багато води. Треба просити Водяника... господаря Десни і русалок...
— То проси! Десна ж тут, за кілометр!
Радмила гірко, слабко усміхнулася.
— Щоб річка вийшла з берегів і прийшла в ліс... їй треба заплатити. Вони... водяні духи... вони не розуміють слів, їм потрібен дар. Життєва енергія... чиста і сильна. А я... я порожня, Василю. У мене немає чим їм заплатити, ми згоримо.
Я чув це через наш зв'язок. Я рвався до неї, я намагався перекачати їй свою енергію через перстень, але відстань була надто великою, я був безсилий.
Василь завмер, навколо них ревів вогонь, дим закривав небо.
Священник подивився на палаючий ліс, потім на дівчину, яка помирала на його руках. Ту саму дівчину-демоницю, яку він роками ганяв по лісу, намагаючись окропити свяченою водою. Ту, що крала його мед і блудила його парафіян.
Він повільно зняв зі своєї простріленої шиї важкий срібний хрест і поклав його на землю поруч із її рукою.
А потім Василь усміхнувся. Це була його фірмова, широка усмішка людини зі зламаним носом і великим, непохитним серцем.
— Ти казала, що Ній у печері не взяв мою Віру, бо вона занадто легка, так? — тихо спитав священник, дивлячись у її згасаючі зелені очі.
— Василю... що ти...
— Він не взяв її, бо вона потрібна була для іншого, — спокійно сказав хрестоносець. — "Немає більшої любові, ніж та, коли хто душу свою покладе за друзів своїх". Так написано в моїй Книзі, кудлата. І мені байдуже, що ти язичницький дух. Ти сьогодні билася за цей світ, як свята мучениця.
Василь поклав свої величезні, мозолясті долоні на щоки Радмили.
— Що треба робити, щоб віддати енергію? — запитав він.
Радмила розплющила очі, вона зрозуміла, що він задумав.
— Ні... попе, не смій! Ти помреш! Це вип'є тебе до дна!
— Я старий солдат, дівчинко, моя дружина померла двадцять років тому, діти виросли. Я своє відвоював. А ти маєш жити, бо без тебе той малий дурень історик з'їде з глузду, — Василь схилився над нею. — Роби, відьмо, або ми згоримо разом, і світ дістанеться чортам. Бери!
Через наш зв'язок я відчув, як Радмила завагалася. Це суперечило всьому — щоб лісовий дух забрав життя священника добровільно. Це була найвища форма Двоєвір'я, про яку колись казав сам Василь. Жертва без умовностей.
— Пробач мені... і дякую тобі, Хрестоносцю, — проридала Радмила.
Вона підняла свої тремтячі руки і поклала їх на його груди, туди, де билося його серце.
Я відчув цей момент, ніби мене самого вдарило струмом.
Від Василя — від цього величезного, грубого чоловіка — ринула енергія такої неймовірної чистоти і сили, що вона осліпила мій внутрішній зір. Це була енергія абсолютної, жертовної любові і віри, пропущена через душу людини.
Радмила вигнулася дугою, її шкіра миттєво втратила сірий колір. Волосся спалахнуло яскравим, первозданним смарагдом, воно росло, заповнюючи простір навколо них.
А Василь... він почав стрімко старіти. Його шкіра зморщилася, обличчя стало нагадувати висохлий пергамент, але усмішка не зникала з його губ.
Отримавши цю колосальну силу, Радмила не залишила її собі. Вона закинула голову до неба і видала крик.
Це був звук, від якого затремтіла сама тканина реальності. Крик, спрямований не в небо, а в глибини землі, до артерій річки Десни.
— ВСТАВАЙТЕ! — її голос пролунав як гуркіт водоспаду. — ВОДА ЗА КРОВ! ЖИТТЯ ЗА ЖИТТЯ! ПРИЙДІТЬ І ЗАБЕРІТЬ СВОЮ ПЛАТУ!
Протягом п'яти секунд нічого не відбувалося. Тільки тріск пожежі.
А потім земля здригнулася.
З боку річки почувся шум. Він наростав, перетворюючись на оглушливий рев товарного поїзда. Вони відгукнулися.
Крізь дерева, ламаючи кущі і змітаючи попіл, у ліс увірвалася хвиля. Це була чорна, густа, річкова стихія, наповнена мулом і гнівом. На гребені цієї хвилі, витканий з водоростей, корчів і чорної води, височів сам Водяник — гігантська, потворна і велична сутність, чиї очі світилися фосфором, а замість простих вусів стирчали сомові. Поруч із ним у воді ковзали бліді тіні русалок з гострими зубами. Хвиля вдарила у стіну вогню, вода зашипіла, перетворюючись на хмари гарячої пари. Водяник і його свита не просто гасили полум'я — вони буквально накидалися на вогонь, пожираючи його, висмоктуючи жар із кожної гілки, з кожного квадратного метра спаленої землі.
Вода затопила галявину, не зачепивши лише той острівець, де Радмила тримала на руках Василя. Річкова магія, оплачена життям праведника, працювала бездоганно. Хімічний напалм був придушений первісною стихією.
За три хвилини все було скінчено.
Від пекельної пожежі залишився лише густий білий туман і запах мокрого попелу. Водяник зупинився перед Радмилою, схилив свою страшну голову в німому поклоні, приймаючи жертву, і розсипався сотнями літрів брудної води, яка миттєво всмокталася в землю. Русалки зникли разом із ним.
Ліс був врятований, живоплин під землею був у безпеці але ціна була сплачена.
Радмила сиділа в бризках багнюки. На її колінах лежав отець Василь. Він виглядав на сто років. Його дихання було поверхневим, з перебоями.
Я, розриваючись від сліз по той бік зв'язку, благав її: "Віддай йому назад! Поверни йому хоч краплю!"
"Не можу..." — її думка була сповнена безмежного горя. — "Вода забрала все. Він віддав усе до краплі."
Радмила плакала, сльози лісової демониці котилися по зморшкуватому обличчю священника. Вона взяла його срібний хрест і вклала в його ослаблі пальці.
Василь ледь помітно розплющив очі. Вони вже затягувалися пеленою смерті, але в них все ще світився той самий непохитний дух.
— Не реви... кудлата... — прошепотів він ледве чутно. Його губи викривила слабка подоба усмішки. — Я ж казав... що окроплю тебе... свяченою водою. А ти... сама вмилася.
Він важко вдихнув повітря, що пахло мокрим попелом.
— Скажи Яремі... — його голос став зовсім тихим, як шурхіт листя. — Скажи йому... хай береже мій хрест. І хай... береже тебе. Ви — моя найкраща паства...
Отець Василь закрив очі, його груди опустилися в останньому видиху і більше не піднялися.
Хрестоносець Межі, боєць, священник і людина, яка навчила мене, що таке справжній баланс, помер.
Радмила притиснула його мертве тіло до себе і завила. Це був не плач жінки, це був виск пораненої тварини, який розірвав тишу згарища.
Мене викинуло з бачення.
Я розплющив очі, я стояв на колінах біля фури в Шестовиці. По моєму обличчю текли сльози, заливаючи комір куртки. Я кричав, кричав так, що зірвав голос. Марк схопив мене за плечі і трусонув.
— Командире! Що сталося?! Вони прорвали оборону? Радмила жива?!
Я підняв на нього абсолютно порожні, червоні від сліз очі.
— Вона жива... — прохрипів я, намагаючись вдихнути повітря. — Ліс встояв, камінь цілий.
Арон з полегшенням видихнув, опускаючи дробовик, але Марк, як людина війни, відчув те, що я недоказав. Ветеран зблід.
— А Василь? — тихо спитав він.
Я подивився на Марка, згадуючи ту саму широку усмішку і зламаний ніс.
— Василя більше немає. Він віддав своє життя, щоб викликати воду. Він згорів ізсередини.
Над нашим табором запала мертва тиша. Марк повільно відпустив мої плечі. Він розвернувся, відійшов на кілька кроків, сперся лобом на холодний метал рефрижератора і з силою, до хрускоту кісток, ударив кулаком. Арон мовчки опустив голову губами шепочучи поминальну молитву Кадіш за православним священником.
А я подивився на розлом, там, усередині, чекала наступна хвиля монстрів, яка могла з’явитися у будь-який час. Мої сльози висохли, сум змінився чимось іншим. Тим холодним, раціональним і абсолютно безжальним почуттям, якого так хотів від мене древній Волхв, але яке тепер належало тільки мені, не просто жага справедливості, а жага помсти.
Я підвівся на ноги, витираючи обличчя тильною стороною долоні.
— Готуйте зброю, — сказав я Марку і Арону. Мій голос звучав так, ніби його витесали з льоду. — До півночі залишилася доба. Коли настане час, ми зітремо їх усіх у порох.
Срібно-чорний перстень Правдосвіту на моїй руці відгукнувся яскравим, ріжучим світлом. Він був готовий до війни.