Глава 18

ГЛАВА 18: ВАРТОВІ ЧОРНОГОРИ

Карпати не зустрічають гостей обіймами. Вони нависають над тобою, мов прадавні, насуплені вартові, чиї кам’яні плечі вкриті колючим зеленим хутром смерек. Після плоских, передбачуваних пейзажів Полісся та Поділля ці гори здавалися живим, дихаючим організмом, який дивився на нашу металеву фуру з глибокою, тисячолітньою зневагою.

Чотиривісний MAN жалібно стогнав, долаючи крутий підйом. Дорога, що вела вглиб Верховинського району, в бік Дземброні, з кожним кілометром ставала все вужчою, перетворюючись із розбитого асфальту на кам'янистий серпантин, розмитий гірськими потічками.

Марк, чиї руки намертво вчепилися в кермо, напружив щелепи. Двигун ревів на зниженій передачі, але коли праве заднє колесо причепа вкотре ковзнуло по мокрій глині, ледь не стягнувши нас у прірву, ветеран вдарив по гальмах. Пневматика сердито зашипіла.

— Усе, кінцева зупинка, — видихнув Марк, витираючи піт із чола. — Далі цей бегемот не пройде. Дорога звужується, міст попереду дерев'яний, він не витримає нашої ваги зі свинцем і гранітом.
— І що ти пропонуєш? — Арон Мойсейович визирнув у вікно, кутаючись у куртку. Температура за бортом різко впала, гірське повітря було крижаним. — Не залишимо ж ми дві тонни магічного брухту просто на узбіччі?

Я розгорнув карту на екрані свого смартфона, який чудом зловив слабкий сигнал супутника.
— За півкілометра звідси є стара радянська лісопилка. Судячи зі знімків, вона закинута вже років тридцять. Там великі ангари. Якщо акуратно з'їхати на лісовозну стежку, сховаємо фуру під дахом. З повітря нас не помітять.

Марк лише мовчки кивнув, увімкнув передачу, і почалася ювелірна робота.

Лісопилка виглядала як декорація до дешевого слешеру: прогнілі дерев’яні стіни, іржаві циркулярні пилки завбільшки з людину, які наполовину вросли в мох, і величезний, напіврозвалений ангар для сушіння деревини. Ми загнали MAN всередину, закривши за собою хиткі, перекошені ворота. Для маскування Марк і Василь закидали кабіну та блискучі борти залишками гнилих дощок і гіллям.

Коли я відкрив двері кабіни і стрибнув на землю, мої черевики вдарилися об твердий, кам'янистий ґрунт. Повітря тут пахло інакше — гостро, смолисто, з присмаком озону від близьких хмар.

Радмила вислизнула з кабіни слідом за мною і ледь не впала. Я встиг підхопити її за талію.
Лісову Охоронницю колотило. Вона завжди виглядала дикою, граціозною і небезпечною, але зараз здавалася крихкою, як порцелянова лялька. Її шкіра стала сіруватою, а розкішне волосся, яке зазвичай жило власним життям, безсило спадало на спину важкими, тьмяними пасмами.

— Ти як, кудлата? — стурбовано спитав я, підтримуючи її.
— Тут... тут усе чуже, Яремо, — прошепотіла вона, здригаючись. Її малахітові очі тривожно бігали по темних стовбурах смерек, що оточували лісопилку. — Моя магія — це м'який мох, вода, торф і глина. А тут... земля жорстка. Камінь має зуби. Вітер ріже коріння. Гірська магія стара, злісна і не терпить чужинців.

Вона мала рацію. Навіть я, людина, відчував, що карпатський ліс відрізняється від поліського. Якщо там природа була меланхолійною і хитрою, то тут вона була прямолінійною і жорстокою.
Раптом Радмила засичала, її волосся на мить напружилося, мов голки в їжака. Вона вказала пальцем у сутінки між деревами.
— Вони дивляться, — прохрипіла дівчина.

Я примружився. У густих тінях між смереками блимнули очі. Спочатку одні, потім другі. Вони світилися блідим, фосфоресціюючим світлом.
З-за товстого стовбура повільно, з неприродною, ламаною грацією вийшла дівчина. Вона була неймовірно красивою — з довгим русявим волоссям, уплітаним гірськими квітами, з блідою шкірою і тонкими рисами обличчя. Вона привітно, чаруюче усміхнулася, і я відчув, як у голові трохи запаморочилося від її краси.

Але тут дівчина повернулася боком, а потім спиною, продовжуючи дивитися на мене через плече.
Мене ледь не знудило. Спини в неї не було, замість хребта і шкіри там зяяла порожнеча, крізь яку було видно пульсуючі сизуваті легені, чорне серце, що билося в грудній клітці, і переплетіння зелених кишок.

— Карпатські нявки... — тихо сказав Василь, дістаючи свій модриновий хрест. Він став поруч зі мною, затуляючи Радмилу. — Справжні, злі нехрещениці. Це вам не поліські мавки, які можуть просто залоскотати, ці п'ють кров, як воду.
Десь високо в гілках хруснуло дерево, і пролунав низький, утробний гул. Величезна тінь, вкрита густою біло-сірою шерстю, промайнула над нами, перестрибуючи з гілки на гілку. Чугайстер. Господар гірських нетрів.

Нявка хижо вишкірила зуби, відчувши нашу напругу, і зробила крок до Радмили.
— Чужа... — пролунав шепіт нявки, який нагадував шурхіт сухого листя по камінню. — Пахне болотом і слабкістю. Смачна...
Радмила спробувала підняти своє волосся для удару, але пасма лише кволо сіпнулися.

Я виступив уперед, закриваючи її собою, і підняв праву руку. Перстень Волхва на моєму пальці, відчувши агресію Наві, спалахнув холодним, сліпучим синім полум'ям і просто дозволив силі артефакту вдарити по очах місцевої нечисті світлом чистої Праві.
Нявка заверещала, закриваючи обличчя руками, і миттєво розчинилася в тумані. Гул Чугайстра стих десь високо в горах.

— Спокійно, Яремо, прибережи батарейки, — Марк підійшов до нас, тримаючи свій дробовик дулом вниз, але готовий вистрілити будь-якої миті. — Вони зрозуміли натяк. Але нам треба рухатися, де шукати цього Сліпого Коваля?

Я обернувся до Василя, але священник дивився не на ліс, а на руїни старого адміністративного будиночка лісопилки.
— Нам не треба його шукати, — повільно сказав Арон, прослідкувавши за поглядом Василя. Антиквар поклав руку на кобуру. — Нас уже чекають.

На порозі напіврозваленої будівлі сидів чоловік.
Він з'явився там настільки безшумно і природно, ніби виріс із самого каміння. Це був дуже старий дід. На ньому був традиційний гуцульський кептар з овечої шкури, потемнілий від часу і диму, і широкі штани. Його обличчя нагадувало кору тисячолітнього дуба — глибокі зморшки перетинали його вздовж і впоперек. На колінах у діда лежала коротка, крива палиця з вирізьбленими рунами, а в зубах він димів старою, чорною люлькою.