Глава 17

ГЛАВА 17: ЧУЖА ЗЕМЛЯ І СЛІПИЙ БЛУД

Доба в кабіні промислового рефрижератора MAN здатна змінити сприйняття реальності не гірше за будь-яку магію. Монотонне гудіння чотирьохсотсильного дизеля, рівна сіра стрічка житомирської, а потім вінницької траси, запах розчинної кави з термоса і гумових килимків — усе це створювало ілюзію нормальності, якби не двотонний гранітний ідол у свинцевому кузові за нашими спинами. Марк і Василь мінялися за кермом кожні шість годин. Вони вели фуру так, ніби робили це все життя — без зайвих рухів, тримаючи стабільні дев'яносто кілометрів на годину, зливаючись із потоком інших вантажівок. Сапсанова свинцева обшивка працювала ідеально: ми проїхали вже три поліцейські блокпости, і жоден сканер чи собака не звернули на нас уваги. Для світу ми були просто двадцятьма тоннами мороженої яловичини, що прямувала на захід.

Я сидів на пасажирському кріслі, дивлячись, як за вікном міняється ландшафт. Похмурі, болотисті соснові ліси Полісся залишилися позаду. Їх змінили безкраї, порізані ярами поля і пагорби Поділля. Небо тут було вищим, а повітря — сухішим.

Але якщо на мене ця зміна клімату діяла заспокійливо, то на Радмилу вона мала катастрофічний ефект.

Лісова Охорониця лежала на нижній полиці спального відсіку, згорнувшись у клубок, і її лихоманило. Її розкішне, живе волосся втратило свій смарагдовий блиск, ставши тьмяним, як сухе сіно, а шкіра набула хворобливого сірого відтінку.
Вона була духом конкретної екосистеми. Її магія живилася вогкістю поліських боліт, корінням тисячолітніх дубів і підземними річками Сіверщини. Тут, серед відкритих степових вітрів і вапнякових порід Поділля, вона задихалася, як риба, витягнута на пісок. А свинцева клітка нашого причепа відрізала її від залишків енергії Межі.

Я сидів поруч із нею на краю спальника, міцно тримаючи її холодну, тонку руку у своїй. Моя права рука, з перснем, випромінювала м'яке, рівне тепло. Я навмисно тримав канал відкритим, використовуючи артефакт не як зброю, а як крапельницю, перекачуючи краплі життєвої енергії Праві в її виснажене тіло.

— Тобі треба відпочити, Яремо, — прохрипіла Радмила, не розплющуючи очей. Її голос був слабким і сухим. — Ти вигориш, ти і так тримаєш купол у Шестовиці...
— Помовч і приймай лікування, кудлата, — м'яко відповів я, погладжуючи її по зблідлій щоці. — Ми з тобою пов'язані, якщо ти всохнеш, хто буде тягати мене по цьому довбаному світу?

У моїй голові гидливо пирхнув Волхв:
«Ти витрачаєш енергію Закону, щоб живити бур'ян. Вона — рудимент, місцева аномалія. Відпусти її. Бережи сили для Сліпого».
"Ще одне слово, діду," — подумки огризнувся я, — "і я почну співати пісні Олега Винника. Уявляєш, як це звучатиме у твоїй тисячолітній голові?"
Волхв обурено замовк. Здається, музичні тортури лякали його більше, ніж демони Наві.

Арон Мойсейович, який сидів у кріслі поруч із водієм, розгорнув карту на своєму планшеті.
— Ми підходимо до Подільських Товтр, — констатував антиквар, поправляючи окуляри. — За дві години буде Кам'янець-Подільський, а там рукою подати до Карпат. Вася, як думаєш, цей ваш Сліпий Коваль взагалі захоче з нами розмовляти? У єврейській традиції божественні сутності зазвичай вимагають багато крові, обрізання або хоча б сорок років побродити пустелею.
Василь хмикнув, не відриваючи погляду від дороги.
— Ній — це не бог у класичному розумінні, Ароне. Він — принцип. Уособлення абсолютної ваги, гравітації та тиску земних надр. Гоголь назвав його Вієм і дав йому повіки до землі. Але старі волхви знали правду: Ній сліпий не тому, що в нього важкі повіки. Він сліпий, бо абсолютне правосуддя не має бачити облич. Він кує матерію задовольняючи баланс.
— Звучить як ідеальний податковий інспектор, — пробурмотів Арон. — І що ми йому запропонуємо за роботу?
— Нам не потрібно йому платити, — озвався я з глибини кабіни. — Нам треба довести йому, що Стіноріз у його нинішньому вигляді порушує баланс. Ній — коваль, якщо він побачить, що його інструмент використовують для руйнування, він сам його перекує.

Раптом MAN різко смикнувся. Двигун на секунду захлинувся, а потім знову рівно загудів.
— Якого дідька? — Марк, який дрімав на верхньому спальнику, розплющив очі і потягнувся.
— Дорога... — повільно сказав Василь. Його широкі плечі напружилися. Священник вдивлявся в лобове скло. — Ви бачили цей знак?

Ми проїжджали повз стару, бетонну зупинку, розмальовану вицвілими радянськими мозаїками. На ній сидів самотній, облізлий чорний пес.
— Зупинка як зупинка, — знизав плечима Арон.
— Ми проїжджаємо її втретє за останні двадцять хвилин, — крижаним тоном повідомив Василь. Він подивився на приладову панель. — Одометр крутиться. Швидкість дев'яносто. Але GPS завис на одній точці, ми нікуди не їдемо.
Я відчув, як по спині пробіг холод. Подивився у вікно, замість звичного подільського пейзажу з його зеленими пагорбами, нас почав огортати густий, білий, мов крейда, туман. Він кардинально відрізнявся від поліського — той пахнув вогкістю і болотом, а цей мав різкий запах вапна, пилу і старого, висушеного сонцем каменю.

— Нас засікли, — сказав я, випускаючи руку Радмили. Перстень на моєму пальці почав тривожно пульсувати, сигналізуючи про присутність ворожої магії. — Але як? Фура ж екранована свинцем! Стіноріза неможливо відчути!
— Вони і не відчувають Стіноріз, — прошепотіла Радмила, з зусиллям сідаючи на спальнику. Її очі злякано бігали. — Вони не бачать Камінь, Яремо. Вони шукають нас. Навська розвідка не змогла пробити свинець, тому вони використали місцевих духів, щоб накинути просторову сітку на весь регіон, це Блуд.
— Блуд? — Арон скептично підняв брову. — Дрібний біс, який змушує п'яниць ходити колами навколо власної хати?
— Це в лісі він дрібний, — заперечив Василь, міцніше стискаючи кермо. — А в Подільських Товтрах, де під землею кілометри карстових печер, Блуд — це господар простору. Він закільцював дорогу. Якщо ми не зупинимося і не розірвемо коло, ми будемо їхати, поки не закінчиться солярка, а потім просто помремо від спраги у цьому вапняковому мареві.