Глава 14

ГЛАВА 14: ЗЕЛЕНІ СВЯТА

Перше, що я відчув — це запах.
Замість сирості бетону, старого дизеля і крові, мої легені наповнилися густим, нестерпно солодким і водночас терпким ароматом нагрітої сонцем хвої, чебрецю та дикої м'яти. Це був запах дитинства, запах тих безтурботних літніх днів, коли ти падаєш у високу траву і дивишся, як над тобою пливуть хмари.

Я розплющив очі. Пошарпаних стін бункера не було. Я лежав на м'якому, як оксамит, смарагдовому моху під велетенським, розлогим дубом. Крізь його густе листя пробивалися золоті промені теплого, літнього сонця. Десь зовсім поруч дзюрчав струмок, а в повітрі стояв такий пташиний гомін, що здавалося, ніби я потрапив на симфонічний концерт у лісовій філармонії.

Я сів, інстинктивно мацаючи праву руку. Перстень був на місці, але він не обпікав. Біль зник, шкіра виглядала здоровою, а сам артефакт випромінював лише слабке, спокійне тепло.

— Ну нарешті, я вже думала, ти проспиш усе свято, — пролунав дзвінкий, переливчастий сміх.
З-за товстого стовбура дуба вийшла Радмила, вона виглядала інакше. Її нескінченне волосся більше не було посіченим чи брудним — воно водоспадом спадало на її плечі, вплетене живими квітами: волошками, ромашками, дикими маками та папороттю. Все її тіло вкривали, намальовані яскравими фарбами язичницькі візерунки та руни. Вона була неймовірно, сліпуче красивою. Справжньою Лісовою Охоронницею в зеніті своєї сили.

— Де ми? — я незграбно підвівся, обтрушуючи джинси.
— Ти забагато думаєш про смерть, Яремо, — вона підійшла впритул, і від неї пахнуло суницею та літньою грозою. — Сьогодні Зелені свята, час Русалок, час, коли Межа стає не полем бою, а місцем зустрічі. Іди за мною.

Вона взяла мене за руку — її дотик був теплим і ніжним — і вивела на широку галявину.

Я завмер, не вірячи своїм очам. Галявина кипіла життям. Це був справжній, хаотичний, язичницький карнавал. Світлі духи лісу — Лісовики з корою замість шкіри і бородами з моху, зеленоокі мавки, дрібні польовики з колосками у волоссі — водили хороводи, сміялися і пили з дерев'яних кубків. Але найабсурднішим було те, що моя команда була тут і вони чудово вписувалися в цей дурдом.

Під крислатою вербою сидів отець Василь. Він був в одних штанах, розчервонілий і веселий, тримав у руках величезний глиняний кухоль із чимось пінним. Навпроти нього сидів низенький, пузатий Домовик у солом'яному капелюсі.
— ...і я йому кажу: "Господи помилуй, який ще Перун, якщо в тебе дах протікає!" — басив Василь, регочучи так, що верба трусилася. — А він мені: "Це не дах, це благодать небесна капає!"
Домовик у відповідь заливався писклявим сміхом, плескаючи священника по широкому коліну:
— Ой, попе, ну й насмішив! А мій дід колись у такого ж, як ти, в церкві бліх виводив! Будьмо!
Вони цокнулися кухлями. Бойовий екзорцист і дух хати пили на брудершафт.

Трохи далі, на великому пні, влаштував свою імпровізовану крамницю Арон Мойсейович. Замість зброї перед ним були розкладені якісь старі монети, блискучі камінці та годинники. Перед ним стояв Чугайстер — величезний, вкритий білою шерстю карпатський лісовий дух.
— Слухай мене уважно, шановний волохатий друже, — Арон переконливо жестикулював, тримаючи в руці стару срібну гривню. — Ти пропонуєш мені за цю унікальну річ три жмені лісових горіхів і якийсь там "цвіт папороті"? Ой вей! Та цей цвіт зів'яне до ранку, а срібло — це ліквідність! Давай так: ти приносиш мені той скарб Олекси Довбуша, який ви там у печерах ховаєте, а я даю тобі знижку на швейцарський хронометр. Іде?
Чугайстер чухав потилицю, явно не розуміючи, як його, стародавнього духа, розводить єврейський антиквар.

А найдивніша картина була біля струмка. Марк, який ще недавно розрізав демонів на шматки, сидів на траві, схрестивши ноги. Його зброя лежала осторонь, а навколо нього, як кошенята, метушилися Потерчата — ті самі, що на болоті намагалися нас зжерти. Але тут, на Зелені свята, вони виглядали як напівпрозорі, сяючі діти. Одне Потерча сиділо у Марка на плечі і гралося з його бородою. Інше зачаровано дивилося, як ветеран своїм бебутом вправно вирізає з гілки верби маленьку сопілку.
Марк усміхався. Щиро, спокійно, без тіні воєнного зламу в очах.

— Що це за божевілля? — прошепотів я, не в змозі відірвати погляд від цієї ідилії.
— Це обряд умиротворення, — Радмила стала переді мною, тримаючи в руках різьблений дерев'яний кубок. — Ви, люди, звикли приходити в наш світ із залізом, страхом і вогнем. Ви бачите Нав лише як ворога. Але природа — це не лише смерть. Це ще й життя, хміль, радість і сміх.
Вона простягнула мені кубок.
— Пий, Спадкоємцю, ти заслужив.

Я взяв кубок, рідина всередині була густою, зеленуватою і пахла так, ніби хтось зібрав усі аромати лісу, змішав їх із ранковою росою і додав краплю дикого меду.
— Що це?
— Моя особиста трав'яна настоянка. Зветься "Сльоза пересмішника", — вона хитро підморгнула. — Розслабляє м'язи, прочищає мізки і змушує забути про те, що завтра може не настати.

Я зробив ковток. Рідина обпекла горло м'яким, пряним вогнем, який миттєво розлився по тілу. Це була чиста, концентрована енергія землі. Мої плечі самі собою опустилися. Втома останніх днів зникла, розчинилася, мов цукор в окропі. Голова стала надзвичайно ясною. Я подивився на галявину, відчуваючи, як у грудях розливається щемлива, солодка туга.
Який неймовірний контраст, лише кілька годин тому ми були по вуха в багнюці, крові та кишках монстрів. Ми билися за виживання в холодному, безжальному світі. А тут... тут була краса, від якої хотілося плакати. П'янка, дика, абсолютно автентична українська природа, не спотворена ні війнами, ні бетонними містами.

"Ось що ми захищаємо", — подумав я.
Справа не в абстрактному порятунку людства від ікластих демонів. Справа в цьому балансі. Якщо я знищу Стіноріз — ця галявина помре. Чугайстер, Домовик, Радмила — всі вони зникнуть, перетворяться на суху статистику в етнографічних словниках. Світ стане безпечним, але він стане стерильним, як лікарняна палата.