Глава 11

ГЛАВА 11: СПАДОК ПРАЩУРІВ

Нічна траса на Шестовицю нагадувала чорну, слизьку кишку, по якій ми рухалися назустріч невідворотному.
Дощ трохи вщух, перетворившись на дрібну, надокучливу мряку. Я міцно тримав кермо важкого броньованого «Черокі», вдивляючись у червоні габарити поліцейського інкасаторського фургона, що йшов попереду. Марк вів машину з Чорним Гранітом впевнено, тримаючи стабільні сто кілометрів на годину.
У салоні джипа панувала напружена тиша. Арон Мойсейович не відривався від свого тактичного планшета, його пальці швидко бігали по екрану, перехоплюючи радіочастоти. Василь тихо молився, перебираючи вузли на своїх чорних чотках. Радмила сиділа позаду мене, загорнувшись у своє волосся, і з тривогою дивилася у вікно.
— Мені це не подобається, — раптом сказала вона. Її голос прозвучав глухо, ніби крізь товщу води.
— Що саме, кудлата? — відгукнувся Василь, не розплющуючи очей. — Те, що ми веземо двотонний проклятий моноліт, чи те, що ми вкрали державне майно?
— У повітрі смердить. Залізом, мертвим, холодним залізом і злістю. Попереду хтось чекає.
Арон різко підняв голову від планшета.
— Радіоефір чистий. Поліція ще не роздуплилася, якщо там хтось є, то вони використовують закриті канали військового зразка.
Не встиг він договорити, як простір попереду вибухнув.
З темряви узбіччя, метрів за двісті перед фургоном Марка, вирвався сліпучий, яскраво-білий спалах, за яким послідував гуркіт, що змусив закласти вуха. Постріл з РПГ.
Граната вдарила не в саму машину, а в асфальт перед нею. Вибухова хвиля підкинула важкий фордівський фургон, відірвавши йому передній бампер. Марк дивом втримав кермо, машину занесло, вона прокреслила іскрами по металевому відбійнику і зупинилася, перегородивши трасу.
— Засідка! — гаркнув я, вдавлюючи педаль гальма. Броньований джип важко клюнув носом і зупинився за п'ятнадцять метрів від понівеченого фургона.
З лісопосадки по обидва боки дороги вдарили сліпучі прожектори. Світло різало очі, з-за дерев на трасу виїхали три чорні, масивні позашляховики без номерних знаків, остаточно блокуючи нам шлях.
По броньованому склу нашого «Черокі» забарабанили кулі. Звук був такий, ніби хтось висипав відро цвяхів на бляшаний дах. Скло вкрилося білою павутиною, але броня класу B6 витримала.
— Шлемазли! Вони дряпають мою фарбу! — закричав Арон, хапаючи свій дробовик. — Яремо, гаси фари!
Я вимкнув світло, зануривши нас у відносну темряву.
— Хто це? — крикнув я, намагаючись розгледіти нападників крізь тріщини у склі. — Це не поліція! Поліція не стріляє з гранатометів!
— Це люди, — Радмила вишкірила зуби, її очі запалали в темряві салону зеленим вогнем. — Але від них тхне гниллю Наві, вони продали себе.
З-за одного з позашляховиків вийшла людина з гучномовцем. На ньому була сучасна, дорога тактична екіпіровка — чорна форма, плитоноска, кевларовий шолом. Але поверх броні на його грудях був недбало намальований білою фарбою перевернутий символ — зламаний Коловрат, знак Чорнобога і хаосу.
За його спиною вишикувалися близько десятка озброєних до зубів бойовиків. Усі в тактичному спорядженні, з автоматами із глушниками та тепловізорами.
— «Історик! І ви, слуги старого порядку!» — пролунав спотворений електронікою голос із гучномовця. — «Виходьте з піднятими руками! Залиште Камінь і Перстень, і ми дозволимо вам піти. Ваша війна програна. Світ прогнив, Нав повинна прийти, щоб очистити його і дати владу тим, хто не боїться темряви!»
Василь зло виплюнув свій жувальний тютюн прямо на килимок.
— Культисти... Сучасні сатаністи-язичники. Фанатики, які начиталися інтернет-форумів і вирішили, що Нав — це їхній квиток до світового панування. Вони думають, що демони зроблять їх князями нового світу. Божевільні ідіоти.
— Якщо вони хочуть очистити світ, почнемо з них, — похмуро констатував Арон. Він перевірив набої з магнієвою шрапнеллю і подивився на нас. — План такий. Ми з Васьою виходимо через задні двері і беремо фланги. Яремо, ти сидиш тут і прикриваєш дівчину. Якщо хтось підійде — світи своїм ліхтариком на пальці. Пішли!
Арон і Василь вискочили з машини з обох боків.
Тієї ж миті пролунали постріли. Марк, який до цього моменту сидів у розбитому фургоні, не збирався чекати. Він вибив ногою заклинені двері і відкрив вогонь зі своєї AR-15. Три короткі, ідеально точні черги — і троє культистів впали на мокрий асфальт.
— Контакт! — закричав лідер культистів, кидаючись за машину.
Почалося пекло. Нічну тишу розірвав шквал вогню.
Арон випірнув з-за багажника нашого джипа. Гучно бахнув його помповик. Снаряд із рубленим сріблом і магнієм влучив у двигун одного з ворожих позашляховиків. Пролунав вибух, спалахнув сліпучий білий вогонь, що горів за температури у дві тисячі градусів, розплавляючи метал і змушуючи культистів кричати від жаху.
Василь не використовував вогнепальну зброю. Він жбурнув дві саморобні гранати Арона, начинені тоєю. Вони вибухнули густим, гірким димом, який працював на людей, заражених енергією Наві, як сльозогінний газ.
— Залишайтеся в машині! — наказав я Радмилі, дістаючи з-під сидіння монтувалку — єдину зброю, яку знайшов.
Я відчинив свої двері, щоб побачити ситуацію. Перстень на руці пульсував, готовий до дії.
Культисти були тренованими найманцями. Оговтавшись від першого шоку, вони почали тактично грамотно обходити фургон Марка з двох боків. Щільний вогонь притиснув ветерана до землі. Його автомат замовк — закінчилися набої.
— Марку, фланг! — закричав я.
Двоє культистів обійшли фургон ззаду. Вони були заковані у важку штурмову броню, а на їхніх обличчях під шоломами виднілися чорні, роздуті вени — ознака того, що вони прийняли в себе дрібних духів Наві, щоб не відчувати болю.
Один із них підняв автомат, цілячись у Марка, який саме перезаряджав зброю.
Я не думав. Я просто вискочив з-за джипа і виставив уперед праву руку.
«СТІЙ!» — крикнув мій внутрішній Волхв, і цього разу я не стримував його.
З персня вирвався синій, холодний промінь концентрованої сили Яві. Він не спалив культиста, він просто зупинив кінетичну енергію його куль. Кулі, що вилетіли зі ствола, завмерли в повітрі за півметра від мене, а потім з брязкотом впали на асфальт, як безглузді шматки свинцю.
Культист ошелешено подивився на свій автомат.
Це дало Марку секунду. Але замість того, щоб вставити новий магазин, ветеран відкинув гвинтівку вбік.
Він підвівся на повен зріст. Дощ стікав по його обличчю, змиваючи кіптяву.
Його плечі розправилися. Його очі, які завжди ховали в собі надлом і біль, раптом стали абсолютно крижаними, порожніми, сірими, як осіннє небо над Дніпром.
— Він входить у транс... — прошепотіла Радмила, яка стояла за моєю спиною. — Я відчуваю це... Кров прокинулася.
Це був спадок пращурів. Те, що скандинави називали станом берсерка, у нас мало іншу природу. Дружинники Святослава не перетворювалися на слинявих звірів, що махають сокирою наосліп. Їхній бойовий транс був кристально чистим, холодним і розрахованим. Це був стан абсолютної єдності зі своєю зброєю, керований непохитною волею. Вони не відчували страху, не відчували болю, вони просто ставали смертю.
Марк повільно потягнувся до стегна і витягнув свій короткий, викривлений бебут. Іншою рукою він дістав з-за спини дідівську козацьку шаблю. Два клинки проти автоматів, звучало як самогубство. Двоє важкоозброєних культистів, гаркнувши щось нерозбірливе, кинулися на нього, вихоплюючи тактичні ножі і кийки.
Марк не видав жодного звуку, він зробив крок уперед. Його рухи були настільки швидкими і плавними, що людське око ледь встигало за ними стежити. Він підпірнув під удар першого культиста, відвівши його руку з ножем площиною шаблі, і тієї ж миті знизу вгору всадив бебут прямо в незахищену пахву ворога, пробиваючи артерію і легеню.
Культист захрипів, але Марк уже не дивився на нього. Він використав тіло падаючого ворога як щит, відштовхнувся від нього і круговим ударом шаблі зніс половину кевларової маски другому нападнику, розсікаючи йому обличчя від вуха до носа.
Це була не просто бійка. Це була кривава, безжальна хореографія, відточена століттями генетичної пам'яті.
— Стріляйте в нього! Знесіть його! — істерично закричав лідер культистів, вискакуючи з-за машини.
Троє фанатиків відкрили вогонь по Марку.
Але ветеран уже рухався. Він ковзав між розбитими машинами, наче тінь. Його розум працював на надшвидкостях, вираховуючи траєкторії куль, кути обстрілу і сліпі зони ворогів.
Він виринув збоку від стрільців. Шабля блиснула у світлі ліхтарів. Один збіг, другий, третій. Він не рубав по броні — він бив туди, де її не було: під коліно, в шию, по суглобах. Кожен його рух закінчувався чиєюсь смертю. Кров бризкала на чорний асфальт, змішуючись із дощем, але на обличчі Марка не було ні гніву, ні садизму, лише холодна, зосереджена робота жерця війни.
Василь і Арон припинили стріляти. Ми всі, затамувавши подих, дивилися, як один чоловік із холодною зброєю розбирає на шматки елітний загін сучасних найманців.
Лідер культистів, зрозумівши, що втратив половину своїх людей за хвилину, запанікував. Його раціональність зникла, поступившись місцем темній магії.
Він зірвав із шиї амулет, прокусив власне зап'ястя і бризнув кров'ю на перевернутий коловрат.
— Прийди! Роздери їхню плоть! — заверещав він.
Простір над ним почорнів. Дощові краплі перетворилися на чорну слиз. З повітря матеріалізувалася величезна, безформна тінь, зіткана з розпачу і холоду — Навський Злидень-переросток, прикликаний на людській крові. Тварюка, схожа на помісь вовка і богомола, з пазурами завдовжки з мечі, з ревом стрибнула на Марка.
«Зараз він загине!» — промайнуло в моїй голові. Зброя звичайної сталі погано бере духів.
— Марку, відходь! — закричав Арон, намагаючись перезарядити дробовик.
Але Марк не відступив, його очі спалахнули. Він пам'ятав, хто він, його предки пили вовчу кров, щоб битися з печенігами, але вони також знали, як битися з темрявою.
Він різко схрестив шаблю і бебут перед собою. Кров убитих ним культистів, що покривала леза, раптом... засвітилася. Сталь, яка забрала життя, набула сили.
Тварюка навалилася на нього, намагаючись розірвати. Марк упав на одне коліно під її вагою, але не зламався. Він пропустив пазуристу лапу повз своє обличчя — пазурі залишили порізи на його щоці, але він навіть не кліпнув.
Він напружив усі м'язи свого тіла, видав короткий, гортанний видих і різко розвів руки в сторони.
Шабля і бебут, заряджені бойовим трансом і кров'ю, розсікли ефірне тіло демона навхрест.
Тварюка завила людським голосом, спалахнула фіолетовим вогнем і розпалася на сірий, смердючий попіл, який миттєво змив дощ.
Лідер культистів стояв на колінах, з жахом дивлячись на те, як його абсолютна зброя перетворилася на порох. Його руки тремтіли.
Марк повільно випростався. Він важко дихав. З його щоки текла кров, змішуючись із дощем. Він спокійно, не поспішаючи, підійшов до лідера.
— Ви... ви не можете зупинити еволюцію... — пролепетав фанатик. — Нав — це свобода...
— Нав — це гній, — тихо, жорстко сказав Марк. — А я — хірург.
Він різким, милосердно точним рухом бебута перерізав культисту горло. Тіло впало на асфальт.
Троє культистів, що залишилися живими, побачивши це, покидали зброю і кинулися навтьоки в ліс, розчиняючись у темряві. Марк не став їх переслідувати.
На трасі запала важка, дзвінка тиша, яку порушувало лише шипіння пробитого радіатора фургона та шум дощу.
Я повільно опустив руку з перснем. Мої ноги злегка тремтіли від пережитого адреналіну. Марк стояв посеред дороги, оточений тілами. Його шабля була опущена, кров стікала з вістря крапля за краплею.
Я підійшов до нього обережно, як до дикого звіра. Я боявся, що транс не відпустив його, що він збожеволів і зараз кинеться на нас.
— Марку? — тихо покликав я.
Він повільно повернув до мене голову. Сірий, порожній погляд почав теплішати, повертаючи людські барви. Очі знову стали нормальними, втомленими очима солдата. Він кліпнув, обвів поглядом поле бою, ніби бачив його вперше, і глибоко, судомно вдихнув.
— Яремо... — його голос хрипів. Він подивився на свої руки, на шаблю і бебут. — Я пам'ятаю. Я все пам'ятаю, це був ідеальний порядок.
Він не з'їхав з глузду. Навпаки, він знайшов свій центр. Досі війна для нього була травмою, хаотичним жахом, який забирав близьких. Але тепер, з'єднавшись зі спадком пращурів-дружинників, він зрозумів суть своєї сили. Він був Захисником Межі.
Василь підійшов до нього, поклав важку руку на плече і перехрестив його закривавлене чоло.
— З поверненням у стрій, сотнику, — з повагою сказав священник.
Арон Мойсейович, діловито переступаючи через тіла, оглядав ворожі машини.
— Ой вей, ну і м'ясорубку ти тут влаштував, солдате, — пробурмотів антиквар. — Але ефективно, не сперечаюся. Тільки от фургон з Каменем тепер нікуди не поїде. Радіатор пробитий, колеса спущені.
Ми підійшли до розбитого поліцейського "Форда". Арон мав рацію. Машина була мертва, а всередині неї лежав двотонний моноліт.
— Чудово, — я потер перенісся. — Ми посеред траси, з десятком трупів культистів, розбитим броньовиком і гранітною брилою, яку неможливо підняти руками. Поліція скоро засіче нас по камерах. Що далі?
Радмила підійшла до фургона і притулила долоню до металевої стінки.
— Камінь кличе землю, — тихо сказала вона. — Він відчуває, що його місце близько. До Шестовиці звідси лісом кілометрів п'ять, не більше.
— І що ти пропонуєш? Нести його на спині? — саркастично спитав Арон.
Радмила подивилася на нього своїми малахітовими очима, і в них промайнула лукава, дика іскра.
— Ні, старий, ви прив'яжете його до свого залізного звіра. А я зроблю так, щоб ліс його прийняв.
Марк не став витрачати часу.
— Лебідка і буксирувальний трос, — ветеран миттєво переключився на практичну задачу. — У «Черокі» посилена рама і двигун на сімсот коней. Якщо ми витягнемо Камінь із фургона на своєрідні "волокуші" — наприклад, на двері від цього ж фургона — ми зможемо тягнути його за джипом.
— Асфальтом — так, — заперечив я. — Але Радмила каже про ліс! Ми застрягнемо в першому ж болоті з двома тоннами на хвості!
— Не застрягнете, — Радмила підняла обличчя до дощу. Її волосся знову почало рости, розтікаючись по землі, переплітаючись із мокрою травою і корінням дерев на узбіччі. — Я розстелю перед вами килим. Корені дерев будуть розступатися, а земля стане твердою, як камінь, під вашими колесами. Я Лісова Охорониця, Яремо, це мій дім, і сьогодні ліс працює на нас.
За п'ятнадцять хвилин ми здійснили цей план. За допомогою лебідки джипа, домкратів та грубої сили Марка й Василя, ми витягли Чорний Граніт на зрізані задні двері фургона. Сталевими тросами ми намертво прив'язали цю конструкцію до фаркопа «Черокі».
Це виглядало як божевілля, броньований чорний джип, який тягне за собою по землі стародавнього ідола.
— Усі в машину! — скомандував Марк, сідаючи за кермо. — Тримайтеся міцно, нас буде трясти.
Радмила не сіла з нами, вона стояла на краю лісу, повністю злившись зі своїм волоссям, яке тепер простягалося в ґрунту і коріння дерев, прокладаючи невидиму стежку.
— Їдь за моїм слідом, солдате і не зупиняйся, що б не виходило з темряви.
Марк вдарив по газах. Двигун «Черокі» заревів, як дракон. Троси натягнулися зі страшним скрипом, джип буксанув, але потім різко рвонув уперед, з'їжджаючи з асфальту прямо в чорну, непривітну стіну поліського лісу.
Камінь, який тисячу років тримав баланс світів, тепер ковзав по землі на дверях від фургону, залишаючи за собою борозну.
Я озирнувся назад. Тіла культистів залишилися на дорозі — монумент людській дурості та жадоби до влади. Але попереду нас чекало щось набагато страшніше за фанатиків із автоматами.
Ми везли Печать туди, де простір уже був розірваний. У Шестовицю, на стародавнє городище. Туди, де Нав готувала свій головний прорив.