Глава 9

ГЛАВА 9: ДВОЄВІР’Я

Мій «Ланос» залишився помирати на задньому дворі Аронової майстерні. Коли антиквар побачив, на чому ми приїхали рятувати світ, він лише закотив очі до неба, пробурмотів щось про «шлемазлів, які хочуть зупинити апокаліпсис на бляшанці з-під кілька в томаті», і натиснув кнопку на своєму брелоку.

У глибині гаража блимнули хижі діодні фари, і басовито, з вібрацією, що віддалася в підошвах, загарчав п’ятилітровий двигун. Це був матовий, чорний як смола Jeep Grand Cherokee Trackhawk. Броньований, піднятий, з посиленими бамперами і лебідкою.

— Ось це — колісниця для кінця світу, — Арон поплескав машину по капоту. — Броня класу B6, тримає чергу з калаша і невеликий фугас. Якщо на нас вискочить якийсь болотний слимак, ми просто переїдемо його і навіть не відчуємо тряски. Марку, за кермо, ти єдиний тут виглядаєш так, ніби вмієш керувати танком. Доречі смачний енергетик вже чекає тебе в підстаканнику.

Ми завантажилися в салон. Усередині пахло дорогою шкірою, збройовим мастилом і дорогим парфумом. Марк сів за кермо, миттєво підігнав під себе сидіння, і його руки звично лягли на шкіряне кермо, наче він народився в цій машині. Арон зайняв пасажирське крісло, розгорнувши на колінах тактичний планшет.

Ми з Василем і Радмилою опинилися на задньому сидінні. Джип був просторим, але навіть тут плечі священника займали купу місця. Лісова Охорониця спочатку дивилася на шкіряний салон з підозрою, але коли Арон, не без єхидної посмішки, увімкнув їй підігрів сидіння, вона здивовано кліпнула очима, блаженно зітхнула і вляглася спиною на сидіння, задерши ноги на спинку, як задоволена зелена кішка.

— У тебе що, шило в дупі? Сядь по-людськи, — гаркнув Василь.

Радмила зробивши невдоволене лице, вмостилася на сидіння схрестивши руки на грудях.

Ми виїхали на трасу, прямуючи до Чернігова. Дощ не припинявся, він лупив по броньованому склу важкими, сірими краплями. Двірники працювали безшумно, розтинаючи воду, а за вікном тягнулися похмурі, затягнуті туманом ліси Полісся.

Я сидів, дивлячись на свою перебинтовану праву руку. Під білою марлею, просоченою кров’ю з розбитих кісточок, ховався він — бронзовий перстень із кістяним іклом. Він мовчав, але я відчував його присутність. Це було схоже на те, ніби в моїй голові оселився холодний, древній комп'ютер, який просто чекав, поки я здамся.

Повітря в машині було густим. Від Василя, як завжди, тягнуло церковним ладаном і тим гірким, різким запахом паленої тої. Я подивився на його профіль — грубий, пошрамований, зі зламаним носом. У його руках покоївся старий молитовник, але під рясою виднівся тактичний ремінь із кобурою та важкий хрест.

— Василю, — тихо покликав я, щоб не відвертати увагу Марка й Арона, які сперечалися про калібри на передніх сидіннях. — Можна питання? Професійне, як від історика до... священника.

Василь відірвав погляд від сторінок і повернув до мене своє важке обличчя.
— Питай, Яремо. Тільки не проси відпустити тобі гріхи, бо після того, що ти зробив із дзеркалом, тобі потрібен хірург, а не сповідь.

— Чому ти використовуєш тою? — я вказав на його кисет. — Ладан, свята вода, молитви — це я розумію. Християнський арсенал. Але тоя, сіль, спалювання трав, заклики до Стіноріза... Це ж чисте язичництво. Волхвівська магія, за таке ваші попередники в середньовіччі палили на вогнищах і топили в річках. Як у твоїй голові співіснують Христос і прадавні духи?

Василь гірко усміхнувся. Він закрив молитовник і провів великим пальцем по тисненому хресту на обкладинці.
— Ти мислиш підручниками, синку, кабінетною історією. Тобі здається, що в 988 році князь Володимир просто скинув Перуна в Дніпро, поставив хрест, і все — старий світ закінчився, почався новий. Християнство перемогло, язичництво знищили. Так вас вчать в університетах?

— Приблизно так, зміна ідеологічної парадигми для об'єднання племен та виходу на міжнародну політичну арену з Візантією, — процитував я завчений штамп.

— Політика... — священник пирхнув. — Політика була лише на поверхні. Володимир Хреститель був ким завгодно, але не дурнем. І він бачив те саме, що бачимо зараз ми з тобою.

Василь нахилився ближче до мене. Його сталеві очі потемніли.
— Волхви втрачали силу, Яремо. Не тому, що вони були слабкими, а тому, що змінювалася механіка Трьох Світів. Прав — світ богів і чистої енергії — віддалявся. Сутності, яких люди називали Перуном, Велесом, Стрибогом, відходили в глибини космосу. Їхній час у цьому циклі добігав кінця. А коли дах стає слабшим, що відбувається з підвалом? Вірно, його заливає дощовою водою.

— Нав починає лізти нагору, — здогадався я, згадуючи лекцію на заправці.

— Саме так, у десятому столітті Русь захлиналася від темряви. Злидні виїдали цілі села. Упирі та навці ходили лісами серед білого дня. Жертви більше не допомагали, бо боги не чули. Волхви були змушені ставити Печать — той самий Чорний Граніт, який ви відкопали. Вони закрили двері штучно, але цього було мало. Щоб тримати таку Межу, потрібне було нове, потужне джерело енергії Праві. Потрібен був новий Договір із Вищим.

Василь підняв свій хрест.
— Християнство прийшло не для того, щоб убити стару віру. Воно прийшло як підкріплення. Володимир уклав Договір із Творцем, і світло Христа стало новим куполом, який накрив наші землі. Але... — священник підняв палець, — Бог приніс благодать. Він приніс любов, милосердя і прощення. А Нав не розуміє любові. Злидню не можна прочитати Нагірну проповідь, він просто відкусить тобі обличчя. Темрява розуміє лише силу, сіль, сталь і кров.

Радмила, яка, здавалося, спала, раптом розплющила одне смарагдове око.
— Ваш Бог занадто добрий до цього світу, — тихо сказала вона. — Тому він дозволив нам, духам лісу і землі, залишитися. Він залишив стару зброю тим, хто вміє нею користуватися.

— Це і є «Двоєвір’я», Яремо, — продовжив Василь. — Теперішні попи в золотих рясах, які їздять на «Мерседесах» і кадять пузатим депутатам, не знають цього. Вони забули коріння. Але істинна, таємна Церква — ті, кого називали Хрестоносцями Межі — завжди знали правду. Ми прийняли Христа як душу нашого народу, але залишили знання волхвів як його броню.