Глава 8

ГЛАВА 8: ТІНІ В ГОЛОВІ Й СРІБЛО В ПІДВАЛІ

Сон більше не був місцем відпочинку. Відтоді, як перстень відчув кров і дозволив мені змінити реальність на болоті, мій мозок перетворився на відкритий термінал, у який хтось безперервно завантажував терабайти чужого болю, ритуалів і смерті.
Я спав, схиливши голову на прохолодне плече Радмили, але замість темряви бачив сніг. Нескінченний, сліпучо-білий сніг, залитий густою, паруватою кров’ю. Я стояв на колінах, але це був не я, це було моє тіло, яким керував хтось інший, і тримав у руках кремнієвий ніж. Переді мною на кам'яному вівтарі лежав молодий білий бик із перерізаною горлянкою. Я убив його не з ненависті, це була суха, математична необхідність. Кров стікала по жолобах, заповнюючи вирізьблені руни, а я дивився, як темрява, що клубочилася між деревами, сичить, не в змозі перетнути цю багряну лінію.
«Жалю не існує, — шепотів голос у моїй голові, холодний і дзвінкий, як удар молота по ковадлу. — Є лише Межа. Любов — це тріщина. Страх — це двері. Співчуття — це зрада. Стань каменем, спадкоємцю, або здохни».
Я бачив, як століттями волхви вбивали, приносили жертви, вирізали цілі хутори, заражені чумою Наві, без жодного трепету в серці. Перстень не просто давав зір — він форматував мій жорсткий диск. Він стирав Ярему-історика, який любив лате з карамеллю, сміявся з мемів і боявся стоматологів. На його місце він випалював прадавнього, ідеального ката на службі у Праві. Богів не цікавила моя людяність, їм потрібен був ідеальний інструмент.
Я різко розплющив очі, хапаючи ротом повітря, ніби випірнув з-під криги.
Машина м'яко погойдувалася. За вікном сіріло — надворі розгортався похмурий, вологий ранок.
— Тобі снилася кров, — тихо пролунав голос Радмили.
Я повернув голову. Вона не спала, її величезні зелені очі дивилися на мене з тривогою, якої я раніше в них не бачив. Одне тонке пасмо її волосся м'яко, заспокійливо гладило мене по тильній стороні долоні — тієї самої, на якій сидів перстень.
— Звідки ти знаєш? — прохрипів я, витираючи холодний піт із чола.
— У тебе змінився запах, ти пахнеш іржею і... порожнечею, — вона злегка відсторонилася, хоча її волосся продовжувало тримати мене. — Знаєш, Яремо, те, що ти зробив із Болотником — це було сильно. Але я бачила твоє обличчя в той момент. У тебе не було очей, там було лише світло. Сліпе, безжальне світло, яке спалює все на своєму шляху.
Вона мала рацію і це лякало мене до блювоти. Моральна дилема, про яку казав Василь, розгорталася прямо в моїх нейронах. Залишитися людиною — означало бути слабким, сумніватися, жаліти Потерчат і дати світу загинути. Стати знаряддям богів — означало врятувати світ, але втратити себе, перетворитися на фанатика, для якого життя — лише піщинка на терезах рівноваги. Де моя власна тінь? Карл Юнг писав, що людина має прийняти свою тінь — свої страхи, гріхи та недоліки — щоб стати цілісною. Але перстень не визнавав тіней. Він хотів зробити з мене абсолютний, нещадний прожектор.
— Ми під'їжджаємо, — басив з переднього сидіння отець Василь, не підозрюючи про мою внутрішню екзистенційну кризу. — Козелець. Марку, давай праворуч, за собором Різдва Богородиці, в приватний сектор.

Дощ лив як із відра, наше побите авто зупинилося біля високого цегляного паркану з кованими воротами, за якими виднівся добротний двоповерховий будинок і довга прибудова, схожа на гараж чи майстерню.
— І хто тут живе? Джон Уік на пенсії? — спитав Марк, глушачи мотор і звично перевіряючи, чи легко вихопити бебут із піхов на стегні.
— Арон Мойсейович Шнайдер, — відповів Василь, накидаючи капюшон своєї чорної куртки поверх ряси. — Антиквар, реставратор, чорний археолог і людина, яка може дістати тобі хоч збагачений уран, хоч шаблю Мазепи, якщо в тебе є гроші або якщо ти вмієш переконувати.
— Єврей-торговець зброєю в Козельці? — я істерично гмикнув, намагаючись відігнати залишки сну. — Кліше не тисне?
— Арон — це не кліше, хлопче. Арон — це стихійне лихо, — серйозно сказав священник, вилазячи під дощ.
Ми вчотирьох підійшли до масивних залізних дверей майстерні. Радмила невдоволено щулилася від холодного дощу, і її волосся миттєво сплелося над нашими головами в щось на кшталт щільної, водонепроникної парасольки, з якої стікала вода.
Василь натиснув на кнопку старого, радянського дзвінка. Пролунав хрипкий зумер, а потім з непримітного динаміка над дверима пролунав скрипучий, як незмазана петля, голос:
— Якщо це податкова, то я помер ще вчора. Якщо це свідки Єгови, то я таки єврей, ідіть морочте голову православним. А якщо це ти, Васю, то якого біса ти приперся о сьомій ранку?
— Відчиняй, Ароне, справа є, — гукнув священник прямо в камеру.
— Я не продаю ладан, Васю і не купую крадені ікони.
— В мене кінець світу на носі! Відчиняй, бо я тобі зараз двері виб'ю! — заревів отець Василь.
Динамік невдоволено пирхнув, за дверима клацнули кілька потужних замків, і масивна металева стулка повільно відчинилася.
На порозі стояв невисокий, худорлявий чоловік років п’ятидесяти. На ньому були затерті вельветові штани на підтяжках, розтягнутий вовняний светр і маленька чорна кіпа на сивому волоссі. З-під густих, кущистих брів на нас дивилися очі неймовірної жвавості й розуму — глибокі, карі, в яких читався віковий смуток, помножений на абсолютний цинізм. У правій руці він тримав електронну сигарету, а в лівій — обріз двостволки 12 калібру, дуло якого дивилося рівно в живіт отця Василя.
— Якщо в тебе кінець світу, Васю, то навіщо тобі зброя? Молися, — спокійно сказав Арон, роблячи затяжку. Потім його погляд ковзнув за спину священника.
Він побачив Марка, який стояв у розслабленій, але абсолютно готовій до вбивства стійці, потім подивився на мене. Його очі затрималися на моїй правій руці. Арон ледь помітно здригнувся. Радмилу він не бачив, вона стояла під власною парасолькою з волосся хитро посміхаючись, мабуть видумуючи для себе якусь розвагу.
— Ой вей... — видихнув Арон, опускаючи обріз. — Ти притягнув до єврейського дому, контуженого гоя і хлопця з Печаттю Шедімів? Васю, ти що, збираєш команду для самогубства? Заходьте вже, поки сусіди не викликали поліцію.
Ми зайшли всередину. Майстерня виявилася прикриттям, там стояли старі шафи, якісь стільці, купи антикварного мотлоху. Арон підійшов до глухої стіни, заставленої стелажами з книгами, потягнув за непримітний важіль, і весь стелаж безшумно від'їхав убік, відкриваючи спуск у підвал, яскраво освітлений діодними лампами.
— Спускайтеся, і хай твої друзі нічого не чіпають своїми... брудними руками, — буркнув Арон.
— Який гостинний чолов’яга! — буркнув я сам собі.