Глава 7

ГЛАВА 7: ГНИЛЕ БОЛОТО

Знаєте, що найгірше в сучасних технологіях? Вони дають ілюзію абсолютного контролю. Тобі здається, що поки супутник на орбіті посилає сигнал на твій смартфон, ти у безпеці. Ти знаєш свої координати, бачиш лінію маршруту і розраховуєш час прибуття з точністю до хвилини.

Але Нав клала на ваші супутники з великй прилад.

Ми їхали трасою у бік Козельця вже понад годину. Дощ перетворився на густу, непроглядну мряку. Двірники мого «Ланоса» жалібно скрипіли по потрісканому склу з заклеєною скотчем діркою, намагаючись розчистити хоч якийсь огляд. Навігатор на телефоні показував, що до з'їзду на наступну дорогу залишилося п’ятнадцять кілометрів, але щось було не так. Асфальт, який до цього був цілком стерпним, раптом закінчився. Просто обірвався, наче його зрізали велетенським ножем, перейшовши у розкислу ґрунтовку.

— Яремо, ти куди нас завіз? — бас отця Василя прозвучав із докором. Він сидів поруч, тримаючи свій величезний дерев'яний хрест на колінах, як автомат.
— Я їду по навігатору! — огризнувся я, стукаючи пальцем по екрану, де синя стрілочка вперто вказувала прямо. — Тут має бути пряма дорога!

Але дороги не було. Ґрунтовка ставала все вужчою, по боках замість соснового лісу почали з'являтися криві, облізлі вільхи та густі зарості очерету. Повітря в салоні змінилося. Зник запах бензину і мокрого асфальту, натомість через вентиляцію потягнуло важким, солодкуватим смородом сірководню, гнилого листя та застояної води.

Марк на задньому сидінні тихо клацнув затвором карабіна.
— Глуши мотор, історик, — сказав він тоном, який не терпів заперечень. — Ми приїхали.

Я натиснув на гальма. «Ланос» смикнувся, його передні колеса з чавканням занурилися в багнюку, і двигун захлинувся. Фари вихопили з темряви стіну густого, як молоко, туману, який стелився над чорною, блискучою поверхнею води.

Ми опинилися посеред глухого поліського болота. Жодних ознак цивілізації. Лише мертва, заболочена тиша, яку порушувало лише булькання газу, що піднімався з дна.

— Ну просто чудово, — пролунав ззаду голос Радмили. Вона сиділа поруч із Марком, незадоволено схрестивши руки на грудях. Її смарагдове волосся нервово звивалося, наче відчувало небезпеку. — Ти завів нас у гниле багно, мої вітання, Сусанін.
— Я не винен! Карта показувала трасу! — я підніс телефон, але екран раптом замиготів, і замість карти з'явилося чорне тло, по якому побігли дивні, криві символи, що нагадували переплетені корені. Телефон нагрівся так, що обпік мені руку, і просто вимкнувся.
— Траси тут немає вже років триста, — похмуро констатував Василь, вдивляючись у темряву. — Географія змінюється, Яремо, межа слабшає, і Нав починає накладати свій ландшафт на нашу Яв. Вони збили нас зі шляху.

Раптом десь попереду, метрах у п'ятдесяти від машини, у тумані спалахнув вогник. Маленький, блідо-блакитний, він тремтів у повітрі, як полум'я свічки на вітрі. Потім запалився ще один, і ще.

З темряви долинув звук. Це був плач, тонкий, жалібний, надривний плач немовляти, яке замерзає на самоті. Я відчув, як усередині все стиснулося. Цей звук бив по найглибших, базових інстинктах. Мозок кричав про небезпеку, але серце вже тягнуло відчинити двері й бігти туди, у темряву, щоб врятувати дитину.
— Ви чуєте? — мій голос тремтів. — Там дитина... Може, хтось теж заблукав?
Я потягнувся до ручки дверей. Залізна рука Василя лягла мені на плече і втиснула в сидіння з такою силою, що хруснули пружини.
— Сиди, і навіть не думай, — гаркнув священник. Його обличчя стало сірим, як камінь. — Це не діти.
— Але ж плачуть... — подав голос Марк.
Я озирнувся. Ветеран, людина, яка недавно з кам'яним обличчям розрізала монстра навпіл, зараз сидів блідий, широко розплющеними очима дивлячись на вогники. На його щоці сіпався м'яз. Я зрозумів: для Марка цей плач був гіршим за кулі. Він нагадував йому про тих, кого він не зміг врятувати там, на війні. Спрацював тригер, Ветеран потягнувся до ручки своїх дверей.

— Марку, ні! — Радмила різко викинула руку вперед. Пасмо її волосся обплело зап'ястя Марка, не даючи йому відчинити двері. — Це Потерчата!
— Хто? — прохрипів Марк, намагаючись вирвати руку.
— Душі нехрещених або мертвонароджених дітей, — швидко заговорив я, пригадуючи лекції з етнографії. — Загублені в Наві. Вважалося, що вони літають болотами у вигляді блукаючих вогнів і шукають когось, хто дасть їм ім'я і хрест.

— Твої підручники брешуть у головному, історик! — засичала Радмила, і її очі-малахіти звузилися. — Вони не шукають хреста! Вони шукають тепло! Вони замерзли там, у темряві, і тепер живляться чужим життям. Якщо ти підеш на їхній плач, вони заманять тебе в трясовину, а потім обсядуть, як п'явки, і вип'ють усе тепло до останньої краплі, поки ти не станеш таким же шматком льоду.

Вогників ставало все більше. Вони наближалися. Плач перетворився на багатоголосий хор, який свердлив мізки, викликаючи нестерпне почуття провини.
Я дивився на ці блакитні сфери і раптом побачив крізь туман розмиті силуети. Маленькі напівпрозорі фігурки у довгих сорочечках, які тягнули до нас рученята.
— Господи... — прошепотів я. — Василю, ми не можемо їх просто вбити. Вони ж були дітьми. Це ж... це не демони, це жертви.

Священник подивився на мене важким, сумним поглядом. Ось вона, моральна дилема сучасного гуманіста, що зіткнувся зі стародавнім жахом.
— Яремо, те, чим вони були, померло дуже давно, — тихо сказав Василь. — У Наві немає душі. Те, що ти бачиш — це лише їхній біль, який еволюціонував у зброю. Вони використовують твоє милосердя як гачок. Якщо ти дозволиш своїй жалості взяти гору, ти помреш, і тоді ти нікому не допоможеш урятувати цей світ. Дай світло Печаті, подивись правді в очі.

Я зглотнув клубок у горлі. Моя права рука тремтіла, перстень мовчав.
— Я... я не знаю як, — зізнався я. — Минулого разу я просто злякався.
— То розізлися! — крикнув Марк, який все ще боровся з волоссям Радмили. — Ти Око, чи шматок лайна?! Дивись!