Глава 6

ГЛАВА 6: РОЗЛОМ ТРЬОХ СВІТІВ

Світло неонової вивіски заправки десь на трасі під Ріпками блимало хворим, епілептичним жовтим кольором. Після абсолютної темряви лісу та кривавої м’ясорубки з песиголовцями цей острівець цивілізації здавався декорацією до якогось дешевого ситкому, куди ми вдерлися брудні, закривавлені й абсолютно неадекватні.

Мій «Ланос» стояв під навісом, тихенько потріскуючи двигуном, з якого валувала пара. З діркою в лобовому склі та вм'ятим бампером він виглядав так, ніби його пожували і виплюнули.

Ми сиділи за єдиним пластиковим столиком біля вітрини. Точніше, сиділи ми з отцем Василем і Марком. Радмила навідріз відмовилася сідати на стілець. Вона вилізла на широке підвіконня всередині заправки, підібгала під себе ноги, і тепер її волосся з підозрілою цікавістю обмацувало стійку з автомобільними ароматизаторами. Юний касир, блідий як крейда, забився в куток за касою. На його щастя, Василь кинув йому на стійку п'ятисотку зі словами: «Ми п’ємо каву і їдемо, ти нас не бачив, ми тебе не з’їмо». Касир, здається, почув лише в останню частину.

Марк зробив великий ковток із паперового стаканчика. Він вмився в туалеті, змив із себе сажу та чорну кров, і зараз виглядав просто як дуже втомлений військовий. Бебут він завбачливо сховав у рюкзак, а козацьку шаблю залишив в багажнику Ланоса

— Паскудна кава, — констатував він хрипко. — Але гаряча і без присмаку металу. Це вже плюс.

— Радій, що п'єш її тут, а не в компанії тих миленьких песиків Наві, — пробурмотів я, потираючи праву руку. Перстень перестав світитися, але шкіра під ним свербіла, ніби я носив не бронзу, а шматок радіоактивного ізотопу. — Василю, час пояснень. Що це було? Що взагалі відбувається? Богдан казав про Стіноріза, Радмила — про злиття світів, ти лупиш демонів хрестом, а Марк ріже їх козацьким ножем. Я історик, моя робота — складати факти в хронологічний порядок, склади мені їх.

Священник відсунув від себе стаканчик з еспресо. Він дістав із кишені ряси свій кісет, але, глянувши на переляканого касира і знак «Курити заборонено», зітхнув і просто поклав дрібку свого пекельного тютюну з тоєю до рота, як жуйку.

— Ти вчив міфологію в університеті, Яремо. Що ти знаєш про міфологію і різницю між Прав'ю, Яв'ю та Нав'ю? — запитав Василь, спираючись могутніми ліктями на хисткий столик.

— Яв — світ людей, матеріальний. Прав — світ богів і законів, вища істина. Нав — світ мертвих і злих духів. Базова язичницька концепція, Велесова книга і всяке таке, — відрапортував я, як на екзамені.

Радмила на підвіконні голосно і зневажливо пирхнула. Її пасмо різко ляпнуло по «ялинці» з запахом ванілі, відкинувши її на підлогу.

— Велесова книга — це підробка двадцятого століття, дурню міський, — кинула вона. — Але сама суть давніша за ваші літери.

— Лісова має рацію, — кивнув Василь, жуючи тютюн. — Забудь про казки. Дивись на це як фізик. Концепція Паралелізма. Уяви, що наш Всесвіт — це не одна куля, а три шари води різної температури і щільності в одному гігантському акваріумі.
Яв — це тепла вода посередині. Ми тут живемо. Тут працює гравітація, закони Ньютона і платяться податки.
Прав — це пар над водою. Чиста енергія, порядок. Ті, кого наші предки називали богами — Сварог, Перун — це не мужики з бородами на хмарах. Це колосальні енергетичні сутності, закони самої природи. Мій Бог, Ісус, теж говорить звідти, просто мовою, яку люди краще зрозуміли через любов, а не через страх.
А Нав... — Василь похмурнів. — Нав — це лід на дні. Холодний, темний простір, де немає часу. Це не пекло в християнському розумінні, де грішників смажать на сковорідках, це космічний компост.

— Компост? — підняв брову Марк.

— Саме так. Куди дівається енергія того, що померло, але не знайшло спокою? Куди йде біль від спалених міст? Страх убитих, гнів зраджених? Вона важчає і осідає на дно, у Нав. Там з цієї емоційної гнилі народжуються сутності. Злидні, Потерчата, Песиголовці, Навці. Вони не мають душі, вони просто згустки голоду, які хочуть жерти тепло. Хочуть у Яв.

— І між цими шарами є межа, — здогадався я.

— Була, — виправив священник. — Раніше, до християнства, волхви вміли контролювати тиск між шарами. Коли приходив час, вони відкривали дрібні щілини — через календарні обряди, жертви, Коляду, Купала — щоб стравлювати напругу. Вони «годували» Нав і славили Прав. Але світ змінився, прийшла нова віра, волхвів вирізали. Старі ритуали забули або перетворили на фольклорні пісеньки.

Василь нахилився ближче, його сірі очі прошивали мене наскрізь.

— Останні великі волхви Київської Русі зрозуміли, що без їхнього контролю Нав колись просто прорве дно і затопить Яв. Тому десь у десятому чи одинадцятому столітті вони створили штучний запобіжник. Абсолютний якір, який намертво зафіксував межу в нашому регіоні. Печать Трьох Світів, той самий гранітний ідол, якого ви з Богданом витягли з землі.

Я відчув, як усередині все похололо.

— Богдан казав, що це фундаментальне відкриття... — прошепотів я. — А ми просто витягли пробку з ванної.

— Гірше, — відізвалася Радмила. Вона зістрибнула з підвіконня, і її волосся хвилею розтеклося по брудній плитці заправки. Дівчина підійшла до нашого столика, від неї пахло хвоєю і нічною вогкістю, що перебивало запах бензину. — Ви не просто витягли пробку. Камінь був налаштований на цикли. Раз на тисячу років наближається Велике Сонцестояння, коли орбіти всіх трьох шарів максимально наближаються один до одного. Межа стає тонкою, як папір. Ідол мав тримати цей папір, щоб він не порвався. А тепер ідола немає на місці.

— Двадцять днів, — сказав Марк, дивлячись на свій стаканчик. — До зимового сонцестояння. Що буде, якщо ми нічого не зробимо?

Радмила подивилася на нього своїми малахітовими очима.
— Фізика, солдате, шари змішаються, Нав увійде в Яв. Мертве стане живим, живе стане мертвим. Не буде ні сонця, ні ночі — лише фіолетовий туман. Ліси згниють за добу, ваші міста перетворяться на бетонні склепи, де такі, як ті песиголовці, будуть рвати вас на шматки прямо у ваших квартирах. Це не кінець світу, це гірше - вічність у стані гниття.