Глава 5

ГЛАВА 5: СТАЛЬ І ПРИВИДИ

Мій бідний «Ланос» стогнав, хрипів і благав про евтаназію. Коли ми звернули з розбитого асфальту на лісову ґрунтовку, пориту глибокими коліями від лісовозів, підвіска почала видавати звуки, схожі на передсмертні хрипи хворого на сухоти.

Я вчепився в кермо так, що побіліли кісточки пальців. Правиця, на якій сидів перстень, нила. Після бою в церкві метал наче вріс у шкіру ще глибше. Я відчував його вагу не лише фізично, а й ментально: він пульсував у такт моєму серцебиттю, як паразит, що живиться моїм страхом.

— Обережніше, Яремо! Ти мені зараз печінку відіб’єш! — гаркнув отець Василь, хапаючись за ручку над дверима.
Священник ледве вміщався на передньому сидінні. Його широчезні плечі впиралися у стійку, а на колінах покоївся той самий масивний срібний хрест і армійський рюкзак.

— Якби хтось менше жер і не був розміром із трансформаторну будку, машині було б легше, — долинув знущальний голос із заднього сидіння.

Радмила розляглася там по-королівськи. Вона витягнула ноги вздовж сидіння, а її нескінченне волосся розтеклося салоном, мов живий плющ. Одне пасмо нахабно обкрутилося навколо підголівника Василя і час від часу лоскотало його пострижену потилицю.

— Ще раз торкнешся мене своїми бур'янами, відьмо, і я тебе пострижу. Окроплю ножиці свяченою водою і зроблю тобі каре, — не повертаючи голови, спокійно відповів священник.

Волосся Радмили миттєво відсмикнулося, ображено засичавши, як кішка.

— Ви можете хоч п'ять хвилин не сваритися? — не витримав я, об'їжджаючи величезну калюжу, в якій плавало гниле листя. — Куди ми взагалі їдемо? Навігатор тут показує суцільну зелену пляму. Це навіть не село.

— Це хутір Вороння, — відповів Василь, дістаючи свій смердючий тоя-тютюн. — Сім кілометрів від кордону. Там немає ні світла, ні зв'язку. Ідеальне місце для людини, яка хоче, щоб світ залишив її у спокої.

— Ти казав, він військовий. Дружинник, — нагадав я, намагаючись зосередитися на дорозі, бо між соснами вже почав збиратися вечірній, сизий морок.

— Його звати Марк. Колишній командир розвідвзводу. Три роки тому його група потрапила в засідку на Сході. З дванадцяти чоловік вийшов він один. Він виніс на собі пораненого побратима, йшов пішки вісімнадцять кілометрів по мінних полях... але хлопець помер у нього на руках за сотню метрів до наших позицій.

У салоні зависла важка тиша. Навіть Радмила перестала бавитися зі склопідіймачем.

— З того часу він зламаний, — тихо продовжив священник. — Комісували. ПТСР, алкоголь, параноя. Він купив закинуту хату серед лісу, обгородився розтяжками і живе там, як дикий звір.

— І ми хочемо втягнути цю людину у війну з демонами? — я відчув, як у грудях піднялася хвиля глухого обурення. — Василю, це ж дикість! Людина віддала свою кров, втратила всіх. Він має право на спокій. Хіба це по-християнськи — тягнути зламаного чоловіка в нове пекло?

Священник повернув до мене своє грубе, пошрамоване обличчя. Його сталеві очі дивилися без тіні жалості, але з глибоким, гірким розумінням.

— Ти мислиш категоріями сучасного гуманізму, Яремо. Це хороші категорії. Але вони не працюють, коли відкривається Нав. Ти думаєш, він там, на хуторі, знайшов спокій? Ні. Люди з такою кров'ю, як у нього — нащадки тих, хто колись пив вовчу кров перед боєм у дружинах Святослава — світяться для темряви, як маяки. Його біль і провина притягують тіні. Якщо ми його не заберемо, він не просто зіп'ється. Його зжеруть зсередини власні привиди, які вже давно не є просто наслідком контузії.

Не встиг я щось промовити, як пролунав сухий, різкий хлопок.
Лобове скло вкрилося павутиною тріщин, а посередині утворився отвір.

— Гальмуй! — гаркнув Василь, вдавлюючи мою праву ногу в педаль гальма.

Машину занесло на мокрій глині, і ми врізалися бампером у кущ ліщини. Двигун чхнув і заглох.
Я сидів, широко розплющивши очі, дивлячись на круглу дірку в склі, усвідомлюючи близкість до пробиття кулею голови.

— Це що... куля? — мій голос зірвався на писк.
— Попереджувальна, — спокійно констатував священник, відчиняючи двері. — Сидіть тут.

В глибину лісу вела непроїзна дорога відкриваючи невелику галявину. Посеред неї височіла стара, почорніла зрубна хата. Вікна були наглухо забиті дошками, залишалися лише вузькі бійниці. Але найбільше лякало подвір'я. Воно було обвішане... кістками. Черепи диких кабанів, лосів, сплетіння з іржавого колючого дроту та червоних ниток висіли на гілках дерев.

— Він несвідомо будує нав’язки, — прошепотіла Радмила, висовуючи голову з вікна. Її очі розширилися від подиву. — Стародавні захисні руни. Він не знає магії, але його кров пам'ятає, як відганяти мертвих.

— Стій, де стоїш, попе! — пролунав хрипкий, металевий голос із-за стосу наколотих дров. — Наступна куля піде тобі в коліно!

Над дровами піднялася постать. Це був чоловік, йому було тридцять п'ять років, але виглядав він на всі п'ятдесят. Запалі щоки, густа, неохайна борода, під очима — чорні кола, глибші за могили. На ньому були затерті тактичні штани і розстебнута бушлатна куртка. У руках він тримав мисливський карабін на базі АК, і дуло дивилося рівно в груди Василя.

— Опусти зброю, Марку. Це я, отець Василь. Я приїжджав до тебе навесні, привозив продукти, пам'ятаєш? — священник підняв руки вгору, повільно роблячи крок уперед.

— Пам'ятаю, — хижо вишкірився чоловік. Його погляд метнувся до машини, де сиділи ми з Радмилою, і назад. Очі в нього були страшні — абсолютно порожні, але водночас переповнені диким, неконтрольованим жахом. — Але ти не Василь. Ті, хто приходять після заходу сонця, завжди приміряють знайомі обличчя. Вчора приходив Сєрий... Мій снайпер. Стояв під вікном і плакав чорною водою. Сьогодні прийшли ви, ідіть геть, чорти! Він зняв карабін із запобіжника. Клацання в лісовій тиші прозвучало, як вирок.

— Він не жартує, Яремо, — напружилася Радмила. Її волосся почало повільно витікати з вікна машини, стелячись по траві, мов змія, готуючись до стрибка.
— Не чіпай його, — прошипів я їй. — Він просто зламана людина.