Глава 4

ГЛАВА 4: ХРЕСТ І РУНА

Їхати з мавкою в старому «Ланосі» — це випробування для нервової системи, про яке не пишуть у жодних підручниках із психології.

По-перше, Радмила категорично відмовилася сідіти на місці, як нормальна людина. Вона постійно переміщувалася з заднього сидіння на переднє, а потім сіла на переднє сидіння підібгавши під себе стрункі ноги. Її важка, смарагдово-чорна кудель волосся жила власним життям: пасма заглядали у дефлектори обдуву, перемикали станції на магнітолі, щоразу вибираючи найлютіший важкий рок або фольк і час від часу грайливо лоскотали мене за вухом, змушуючи здригатися й викручувати кермо.

По-друге, для всіх водіїв, що їхали назустріч по трасі, це виглядало так, ніби за кермом «Ланоса» сидить божевільний хлопчина, який нервово розмовляє сам із собою і активно жестикулює в порожнечу.

— Перестань чіпати дзеркало! — прошипів я, коли черговий струмінь її кудлатої «шевелюри» збив регулювання правого дзеркала. — Ми вилетимо в кювет!

— Який ти ніжний, Яремко, — зневажливо пирхнула Радмила. Вона визирнула у вікно, і її волосся витягнулося за борт автомобіля, розвіваючись на вітрі, мов величезний стяг.

— Ваші залізні коробки смердять переробленою нафтою. Як ви взагалі цим дихаєте?

— Це називається цивілізація. І взагалі, чому ти не побігла лісом? Ви ж, мавки, ніби швидко пересуваєтеся?

— По - перше я не мавка. По - друге навіщо бігти і бруднити ноги, якщо можна їхати на твоєму пердомобілі? — вона знову прокотила очі. — До того ж, у Седневі живе поп. Я не люблю попів. Вони смердять ладаном і постійно намагаються окропити мене свяченою водою. Від неї в мене шкіра лущиться.

Седнів зустрічав нас осіннім туманом, що повільно сповзав із високих круч прямо у вигини Десни.

Це село було не просто красивим — воно пахло історією, вивареною в часі, мов стародавній узвар. Саме тут стоїть знаменита дерев’яна Георгіївська церква — збудована без жодного цвяха, потемніла від століть, з куполами, схожими на шоломники древніх витязів. Саме в ній колись знімали радянське кіно «Вій» за Гоголем. Місцеві казали, що кіношники вибрали її не даремно: повітря там завжди було важким, як перед грозою.

Я припаркував «Ланос» біля церковної огорожі. На пасажирському сидінні лежала дерев’яна скринька з хати баби Ганни, у якій торохтіли сухі коріння тоя та мішечок із «священною сіллю».

Радмила просочилася у відчинене вікно не відчиняючи дверей. Варто було їй ступити на освячену землю церковного подвір'я, як її волосся піднялося дибом, мов шерсть розлюченої кішки, а смарагдові очі звузилися до вузьких щілин.

— Не подобається мені тут, — засичала вона, задкуючи. — Земля тисне.

— Зберися, Лісова, — сказав я, витягаючи скриньку. — Ти сама казала, що нам потрібен священник. Я штовхнув важкі дубові двері церкви. Вони рипнули так голосно, що звук луною рознісся під високі дерев'яні стелі. Всередині пахло воском, ладаном і... чимось абсолютно чужим для православного храму. Пахло висушеним полином, кінським потом і смаленим ялівцем. За вівтарем хтось працював, чувся ритмічний хрускіт рубанка по дереву та тихий, низький бас, що мугикав молитву. Але це була не «Отче наш».

— «Святий Георгіє, списа наостри, щит прийми, ящера Навського у безодню попирай... Іже на небеси, іже під землею, силу даруй...»

Мова була чудернацькою сумішшю церковнослов'янської та чогось куди давнішого, де дзвеніли жорсткі, рубіжні звуки — праслов'янські руни, загорнуті в літургічну форму.

З-за іконостаса вийшов чоловік. Він був справжнім биком у чорній рясі. Йому було близько п’ятдесяти. Широченний у плечах, із коротко стриженим сивим волоссям і зламаним, як у боксера, носом. На лівій щоці тягнувся рваний білий шрам. Його чорна ряса була підперізана широким шкіряним ременем із важкою залізною пряжкою. Він тримав у правиці великий дерев'яний хрест із модрини, а в лівій... сталевий рубанок. Священник зупинився, його сталево-сірі очі ковзнули по мені, а потім перевелися прямо на Радмилу, яка ховалася за моєю спиною.

— А, мавка, — байдуже мовив священник, поклавши рубанок на верстак. — Тільки не сміти мені тут своїм мохом і листячком, Радмило. Я тільки-но підлогу підмів.

— А ти не чади своїм смердючим ладаном, Василю, — огризнулася Радмила з-за мого плеча. Її волосся вороже зашурхотіло. — І я не мавка.

Я закліпав очима, переводячи погляд із дужого попа на лісову істоту.

— Ви... знайомі? — спитав я.

— П’ятнадцять років уже як «знайомі», — буркнув отець Василь, підходячи до нас. Вона три роки тому моїх парафіян по лісу блудила, поки я їй біля крайнього дуба глек меду й буханець хліба не залишив.

— Вони брали мої ягоди і смітили біля джерела! — спалахнула Радмила. — Я їх ще й мало блудила!

— Годі, — відрізав священник. Його погляд упав на мою праву руку.

Він одягнув рукавиці, ухопив мене за зап'ястя й витягнув перстень на світло.

— Змія прокинулася, — тихо мовив отець Василь. — Бог дав мені хлопчину з перснем Волхва та лісову тварюку в компанійці.

— Я не тварюка, Хрестоносець! — волосся Радмили зметнулося вгору, мов зграя чорних змій, і кілька пасем огорнули руки Василя, пробуючи стиснути їх.

Священник навіть не здригнувся. Він просто дістав із кишені ряси кисет, висипав собі на долоню корінь тоя зі сіллю, згорнув самокрутку і затягнувся. Струмінь гіркого диму влучив прямо в обличчя Радмилі.

Волосся дівчини миттєво відсахнулося, а сама вона пирхнула й відступила на крок, втираючи ніс.

— Тобі це не шкодить? — дивувався я.

— Я священник, хлопче, а не сліпий фарисей, — сказав Василь, струшуючи попіл на долівку. — Якщо я не додаватиму тоя до тютюну, то Навці, які щовечора збираються під цими стінами, вип'ють мої мізки. А ця кудлата розуміє лише мову сили.

— Не називай мене кудлатою, попе! — вискнула Радмила.

— Годі вам сперечатися! — гримнув я, відчуваючи, як перстень на пальці знову починає пульсувати гарячим струмом. — Межа слабшає! Камінь у Шестовиці зрушено! У нас є три тижні до Сонцестояння! В церкві раптом стало тихо. Отець Василь повільно згасив самокрутку об свій шкіряний ремінь. Його обличчя стало похмурим, мов грозова хмара.