Глава 3

ГЛАВА 3: СМОЛА І ПОЛИН

Світанок на Поліссі не приходить з яскравим сонцем. Він повільно випливає з сирого лісового туману, перетворюючи нічний жах на сіру, буденну вогкість.

Коли перше кволе проміння пробилося крізь крони сосен, тварюки зникли. Вони не втекли, не розчинилися зі спалахом — просто в один момент туман став звичайною парою, що піднімалася від мокрої землі, а дивні тіні виявилися звичайними виворотами пнів та покрученими гілками. Я вивалився з кабіни УАЗика на траву. Мене нудило. Перстень на пальці більше не палав — він був холодним, важким і огидно буденним. Мобільна мережа з'явилася раптово, варто було мені проповзти метрів п'ятдесят до пагорба. Перший же дзвінок на 112 здавався розмовою божевільного з роботом:
— Смерть. Людина не дихає... Тут серцевий напад, мабуть... І сторож у шоковому стані.

Поліція та оперативна група приїхали через дві години. За ними — «швидка».

Офіційна версія розслідування закрила справу за три дні. Гостра серцево-судинна недостатність на тлі набряку легень. У Богдана Сергійовича було слабке серце, він курив по три пачки на день і працював у холодній багнюці. Все логічно. Ніхто не робив складних токсикологічних експертиз на невідомі прадавні спори. Ніхто не звернув уваги на те, що вода в його легенях була з річковим мулом, хоча до Десни від табору було більше двох кілометрів.

Діда Гришу забрали до обласної психоневрологічної лікарні в Халявині. Він так і не заговорив — лише мурмотів щось про «безногих» і хрестився брудним кулаком.

Похорону професора в Києві я практично не пам'ятаю. Це був сірий калейдоскоп із студентів, сухого бубоніння декана про «важку втрату для української археології» та панахиди в невеликій церкві. Я стояв у кутку, запхавши праву руку глибоко в кишеню пальта. Перстень я обмотав пластиром, збрехавши колегам, що сильно вибив суглоб при падінні в розкоп. А через тиждень після похорону я сів у свій старий «Ланос» і поїхав за координатами з нотатника Богдана.

Село називалося Малий Дирчин. Воно застрягло десь між Ріпками та білоруським кордоном — тупик цивілізації, куди асфальт закладали ще за царя Гороха, і відтоді він благополучно розчинився в піску та моху. Навколо стояв густий, п'янкий запах — суміш соснової смоли та дикого, гіркого полину. Полин ріс усюди: вздовж парканів, понад ровами, пробиваючи дерев’яні ганки покинутих хат. Координати привели мене на саму околицю. За останнім перехиленим парканом починався ліс — не молодий сосняк, а старий, темний бір із багатовіковими дубами, у підніжжі яких густішали хащі ліщини та багульника. Хата стояла на відшибі, маленька, обмазана білою глиною, з дерев’яними ставнями, пофарбованими колись у синій колір. Дах був вкритий дранкою, на якій зеленів товстий килим моху.

— Гей! Є хтось дома? — гукнув я.

Тиша. Лише сосни шумлять. Я ступив за хвіртку, яка висіла на одній іржавій петлі. Взуття врізалося в густі зарості полину, і в повітря піднялася хмара гіркого пилу.

— Мені потрібна травниця, — сказав я вже тихіше, підходячи до ганку. — Я від Богдана Швидкого.

— Богдан помер?, — пролунав голос.

Він прозвучав не з хати і не з ганку. Він пролунав прямо над моєю головою. Я різко закинув голову. На товстій, низько нахиленій гілці кривого дуба, що ріс прямо у дворі, сиділа дівчина. Перше, що мене вразило — це її волосся, воно було не просто довгим — воно жило власним життям. Це була важка, смарагдово-чорна кудель, схожа на сплетіння річкових водоростей та тонких гнучких ліан. Волосся огортало її тіло на грудях і стегнах, спадаючи з гілки прямо в полин. Подекуди в цій зеленій масі проглядалися сухі квіти волошок, павутина та дрібні соснові голки. І це волосся... рухалося. Один товстий пасмо-потік повільно перепливав по корі дуба, наче змія, і обгортався навколо стовбура, фіксуючи дівчину на гілці. Інше пасмо гнучко витягнулося в повітрі і... погладило соснову шишку на даху хатини.

— Ти... що за волохата бісівщина? — вирвалося в мене. Я сахнувся назад, врізавшись печінкою в паркан. Дівчина легко, беззвучно зіскочила з триметрової висоти. Вона не впала — її волосся на секунду розправилося, як вітрило, підхопило її і м'яко опустило на зелений мох. Вона була худою, з блідою, практично порцеляновою шкірою і великими, абсолютно зеленими очима — просто дві краплі чистого малахіту.

— Я не бісівщина, — дівчина зневажливо пирхнула, і пасмо волосся біля її обличчя дрібними, роздратованими хвилями шарпанулося вбік. — Я Радмила, а ти — бовдур, який носить на пальці печать, що смердить Нав'ю за три версти.

— Чекай... Ти травниця? Богдан писав про травницю!

— Травниця померла десять років тому. Тепер тут я.

— А ти... ти мавка?, — прошепотів я, відчуваючи, як холодний піт стікає по хребту.

Дівчина прокотила очі з виразом глибокої втоми.

— Для вас, дурнів із міст, усе, що не має паспорта та ідентифікаційного коду — «мавка». Згідно з українською міфологією та народними віруваннями, мавки не мають спини. Спина в мене є, подивися.

Вона розвернулася. Її волосся на мить розступилося, відкриваючи білу шкіру спини та сідниць. Жодних випадаючих нутрощів, про які писали в етнографічних збірниках XIX століття, там не було.

— Я Лісова Охорониця Межі, — відрізала вона. — А от ти... — вона ступила до мене. Волосся навколо її босих ніг розходилося, як вода під носом катера. — Ти бачиш мене лише тому, що на тобі це.

Вона вказала пальцем із довгим нігтем на мій перстень.

— А звичайні люди? — дурнувато спитав я.

— А звичайні люди бачать те, що я захочу.

У цей момент від дороги почувся торохкот старого мотоцикла «Мінськ». До хати під'їжджав дядько років п'ятдесяти в засаленій кепці та куфайці — місцевий мисливець.

— Ей, міський! — гукнув дядько, глушачи тріскучий мотор біля хвіртки. — А ти до кого це приїхав? Хата ж порожня вже років десять, як баба Ганна преставилася!

Я застиг і подивився на Радмилу.