Глава 2

ГЛАВА 2: ЗАБОЛОЧЕНА ТИША

Адреналін — це найбрудніший наркотик у світі. Коли він вивільняється у кров увтричі більше за норму, ти не стаєш супергероєм. Ти просто починаєш чути, як у твоїх власних залозах виробляється жовч, а зіниці розширюються так, що вечірній туман здається витканим із тисяч дрібних, гострих голок. Я стояв на колінах над тілом Богдана Сергійовича хвилин п’ятнадцять. Чи годину. Час втратив свою лінійність і перетворився на в’язку, холодну масу — як той глей на дні розкопу.

— Так, Яремо, заспокойся. Глибокий вдих, видих. Ти науковець, ти, бляха, історик з магістерським дипломом КНУ, а не персонаж із дешевого трилера, — пробурмотів я собі під ніс. Власний голос здався мені чужим, схожим на хрускіт сухого паперу. Перше, що робить раціональний мозок, коли стикається з абсурдом — шукає хворобу або отруєння. Спори. Ну звісно ж, спори! Ми розкрили герметичний шар ґрунту, який лежав недоторканим щонайменше тисячу років. Анаеробне середовище, торф, низькі температури. Там міг зберегтися будь-який біологічний матеріал. Наприклад, Claviceps purpurea — ріжки, або якась невідома науці форма токсичного мікроскопічного гриба із сімейства Aspergillus. Спор-патоген, який при вдиханні викликає гострі зорові й слухові галюцинації, спазм судин головного мозку, бронхоспазм та набряк легень.

«Богдан помер від гострого набряку легень, викликаного мікотоксинами, — гарячково шепотів я, чіпляючись за цю думку, як утопленик за осоку. — Вода в його легенях — це секрет ексудату. А чорні очі... це ж просто ланцюгова реакція судинного колапсу і швидке розкладання пігменту під дією грибкового ферменту. А тіні в тумані? Обман зору, галюцінації.

Це пояснення було красивим, логічним і абсолютно безглуздим. Тому що мікотоксини не примушують персні розпікати шкіру до пухирів, не залишаючи на ній жодного термічного опіку, але це теж могла бути якась галюцінація. Я подивився на свою праву руку. Перстень із кістяним вкрапленням сидів на пальці, наче там і виріс. Шкіра навколо нього набрякла й почервоніла, але болю більше не було. Був лише дивний, пульсуючий зуд — ніби під епідерміс залізли тисячі дрібних мурах і ритмічно прогризали собі шляхи. Я вхопився лівою рукою за перстень і шарпнув.

— Сука! — вирвалося в мене.

Біль вибухнув від пальця до самого ліктя, наче я спробував відірвати власний суглоб. Шкіра під металом не піддавалася — вона наче зрослася з металом.

— Добре. З цим розберемося пізніше, — прошипів я через зуби. — Спочатку — Гриша.

Я підвівся, відвернувшись від тіла професора. Погляд мимоволі впав на його обличчя. Дощ знову почав сіяти дрібну крихту, і краплі збиралися на застиглих, чорних зіницях Богдана, стікаючи по щоках дивними, брудними сльозами. Кунг-лабораторія — старий кузов від ЗІЛа, встановлений на цегляні блоки, — стояв за тридцять метрів від наметів. З його віконця не світилося. Я покрокував туди, витягнувши з кишені складаний ніж. Звичайний швейцарський Victorinox із трисантиметровим лезом. Уявити, як я захищаюся ним від "мікотоксичних галюцинацій", було смішно, але металеве руків'я в долоні давало хоч якусь ілюзію контролю. Двері кунга були напіввідчинені. Пахло сумішшю бензину, дешевого тушонкового жиру і тим самим важким, спиртним перваком діда Гриші.

— Гришо? — я посвітив ліхтариком усередину.

Світло вихопило куток із розкладушкою. Дід сидів у кутку, затиснувшись між залізною пічкою та фанерною шафою. Його ноги були підтягнуті до підборіддя, а брудні, мозолясті руки міцно стискали лопату — єдину зброю, яку він знайшов під рукою. Його очі були широко розпющені, білки вкриті сіткою луснувших капілярів. Він дивився не на мене — він дивився крізь мене, кудись у темряву за моєю спиною.

— Гришо, це я, Ярема. Богдан... Богдану зле, нам треба викликати швидку і поліцію. У тебе є зв'язок?

Дід не ворушився. Лише його нижня щелепа почала дрібно смикатись, так що зацокотіли зуби.

— Вони... з болота піднялися... — прошепотів він. Голос був сопливим, дитячим, абсолютно не властивим цьому сімдесятирічному сторожу-пенсіонеру. — Вони ходять в повітрі, Яремко. Безногі, попелясті... Вони шукають, хто брав камінь...

— Гришо, досить! — я підійшов ближче і взяв його за плече. — Це отруєння, гриби у повітрі. Ти чуєш мене? Треба йти до траси, там ловить мережа.

Дід раптово сіпнувся і схопив мене за рукав. Його пальці були як залізні кліщі.

— Не ходи! — засичав він мені прямо в обличчя. З його рота пахнуло кислим шлунковим соком. — Вони там вогонь розклали! Без диму вогонь! Вони палять того, хто вмер без хреста!

Я вирвав рукав.

— Сиди тут. І зачини двері зсередини.

Я вийшов на повітря, бо в кунгу ставало важко дихати. Нудота підступала до горла. Якщо це справді отруєння від спорів, то в мене лишалося небагато часу перед тим, як відмовлять легені або почнеться набряк мозку. Але коли я повернувся обличчям до давньоруського валу, що обнімав городище півколом, мій раціональний мозок остаточно здався. Туман над валом не просто згустився — він палав. Це було прозоре, попелясто-фіолетове світіння, яке не давало тіней. Воно лизало вікові дуби, але листя не чорніло і не згорталося. І в цьому світінні рухалися постаті. Їх було п'ятеро чи шестеро. Вони були прозорі, мов виткані із сірого диму й вугільного пилу. На них був дивний одяг — грубі, розірвані шкури, довгі сорочки з бахромою, яка розпалювалася на кінцях помаранчевими іскрами. У двох у руках були довгі ратища із широкими, як лопати, наконечниками. Духи згарища, слово виникло в моїй голові само собою, наче його хтось викричав прямо у слуховий нерв. Це були Навці — духи тих, хто згорів у цьому городищі під час набігу половців у 1095 році. Або під час погрому Батиєвої орди. Вони не мали власних імен. Вони були просто накопиченим болем цієї землі, запечатаним у глибоких шарах торфу, а тепер випущеним на волю зруйнованим ідолом. Один із них — найвищий, із розтрощеним черепом, крізь який просвічувалося фіолетове полум'я, — повільно повернув голову в мій бік. У нього не було очей. На їхньому місці зяяли дві темні порожнини, заповнені тліючим вугіллям. Він підняв руку і вказав на мене пальцем, з якого звисали пасма сірого попелу. «Спадкоємець...» — пронісся шепіт понад городищем. У мене було відчуття, ніби хтось провів мокрим пальцем по моєму хребту. — «Перстень на ньому. Кров не княжа, але печать волхва...»