Епілог

ПРОЛОГ: ДРУГЕ СЕРЦЕ

Минуло більше року з того дня, як четверо відбитих на всю голову самогубців та одна лісова Охоронниця запхали дві тонни магічного апокаліпсису в кузов рефрижератора і назавжди змінили космологію цієї планети.

Я сидів на дерев’яному ґанку нашої хати в Малому Дирчині, посьорбуючи трав'яний чай, і спостерігав за тим, як моя дружина... саджає розсаду. Для будь-якої людини зі сторони це виглядало б цілком звично — молода, струнка жінка порпається на грядках теплого травневого вечора. Але була одна проблема: Радмила відмовлялася використовувати сапу, лопату і власні руки. Вона просто сиділа по-турецьки на теплій землі, наспівуючи якусь прадавню колискову.

Стеблини помідорів, підкоряючись невидимому ритму, самі обережно переступали своїми корінцями з пластикових стаканчиків, сповзали в пухкі ямки, після чого земля акуратно згорталася навколо них, як тепла ковдра. Один кущик якось криво похилився, і смарагдове пасмо Радмилиного волосся миттєво витягнулося, наче зелена змія, дбайливо підперши його дерев'яним кілочком.

— Знаєш, кудлата, — гмикнув я, спираючись на поручень, — якби сільськогосподарські холдинги побачили твої методи, вони б тебе найняли, щоб зекономити на зарплаті працівникам.

Радмила грайливо зиркнула на мене своїми бездонними, малахітовими очима, її зубки з ледь помітними гострими іклами блиснули в усмішці.

— Я не наймаюся до людей, Яремко. Хіба що до одного, і то тільки тому, що він зрідка вміє готувати пристойну каву і добре чухає мені спину.

Вона м'яко звелася на ноги. Уся та поліська багнюка, яка б нормальну жінку зробила схожою на шахтаря, просто осипалася з її шкіри сухим пилом.

Світ дійсно завмер у тихій, благодатній паузі. Наш містичний баланс, викуваний Сліпим Ковалем у Карпатах, працював ідеально. Я іноді заплющував очі й просто слухав вібрації простору. Перстень на моїй лівій руці тихо гудів, ловлячи луну Правдосвіту з далекої Шестовиці, перстень Радмили перешіптувався із Живоплином, який пустив коріння у найпотаємнішій гущавині її святилища, за п'ять кілометрів звідси.

Терези стояли рівно.

Арон Мойсейович так і жив у своєму Козельці. Він, таки, вмовив Радмилу на свій бізнес – план зі щурами і щомісяця отримував від цих щурів "передачки"— якісь потемнілі дукати та старовинні кубки з розритих могильників. Марк купив сусідній хутір і влаштував там щось середнє між фермою та тренувальною базою ССО: обгородив усе камерами з тепловізорами і замінував периметр краще, ніж ізраїльський кордон. Іноді ми їздили до нього на барбекю. Без отця Василя ці посиденьки мали гіркуватий присмак, але його дерев'яний хрест з церкви тепер висів у нас над дверима, і, присягаюся, він досі пахнув тим їдким самосадом із тоєю.

Насувалася травнева гроза. Поліське повітря наливалося водою, запахом озону, теплої землі і того первісного магнетизму, що завжди будить щось прадавнє в крові.

Небо на обрії миттєво почорніло, розкреслене першими, сліпучими білими артеріями блискавок. У кронах вікових дубів Дирчиного лісу пронісся поривчастий вітер.

— Громовик нині лютий, — прошепотіла Радмила, забігаючи на ґанок. Від атмосферної статичної електрики її волосся розпушилося, випромінюючи слабке зеленувате світло. — Дощ буде теплим, але важким. Твоя апаратура не згорить?

— Не згорить, а якщо вимкнеться світло у селі, заведемо Марків генератор, — я відклав кухоль і, підійшовши ближче, обійняв її за талію. Від неї пахло чебрецем, дикою м'ятою і дощем, який ще не впав.

Між нами миттєво пробігла іскра — мікроскопічна дуга золотистого світла, що зігріла мою долоню. Я занурився пальцями в її густе, важке волосся, відчуваючи, як окремі пасма лагідно, майже самостійно, обвиваються навколо мого зап'ястя.

За вікном оглушливо бахнуло. Блискавка розколола небо просто над верхівками дерев. Ливень рухнув стіною, миттєво відрізаючи нашу хатину від усього іншого світу непроникною завісою шуму і води. В хаті моргнуло і погасло світло.

Ми залишилися в напівтемряві, освітлювані лише спалахами з-за вікна та внутрішнім, глибоким світлом нашого власного зв'язку.

Я потягнувся і зачинив двері, відрізаючи завивання вітру.

Коли я обернувся, Радмила стояла посеред кімнати. Сутінки, розбавлені фіолетовими відблисками грози, грали на її порцеляновій шкірі.

Моє серце забилося так сильно, ніби мені знову вісімнадцять. Навіть через рік я не міг звикнути до цієї абсолютної, приголомшливої і дикої краси, що порушувала всі закони симетрії, перетворюючись на чисту, живу магію. Вона зробила крок до мене.

Я підхопив її на руки, її тіло було напрочуд легким і гарячим. Ми впали на широке розстелене ліжко. Стіни нашої дерев’яної хати вібрували від ударів грому, але цей зовнішній шторм лише віддзеркалював той, що спалахнув між нами.

Її губи були м'якими, зі смаком терпкого дикого меду і грози. Я цілував її шию, ключиці, відчуваючи під шкірою не просто кров людської жінки, а вібрацію самих надр. Кожен мій дотик змушував її тихо, розкотисто стогнати. Ці звуки нагадували дзюрчання глибокого лісового струмка, що зривається з каменів.

Срібло та обсидіан. Раціо і дика природа. Ми не просто кохалися фізично, наші магічні канали розкрилися настільки широко, що стерли будь-які кордони.

Вона вигнулася піді мною, її тонкі пальці боляче і солодко вп'ялися в мої плечі. Нескінченна, важка смарагдова хвиля її волосся, ніби розбуджена бурею, обплела нас коконом. Тіні від гілок за вікном химерно танцювали на її шкірі. Вона стягнула з мене футболку, її прохолодні долоні ковзали по моєму тілу, змушуючи кожен нерв волати від бажання.

Моя раціональна сутність розчинилася. У ці хвилини я був просто чоловіком, прив'язаним до самої стихії. Повітря в спальні нагрілося до температури сауни, запахло перегрітою сосновою живицею та озоном.

Вона мене поглинула, і простір у кімнаті буквально завмер, віддзеркалюючи її судомний, щасливий крик. Наші ритми збіглися. Срібне світло від моєї лівої руки перепліталося з глибоким смарагдовим сяйвом її руки. Коли ми торкалися, ці кольори утворювали третій — колір чистого, свіжого ранку. Ми котилися хвилями, все швидше, дихаючи одним повітрям на двох. Здавалося, сама хата, ліс навколо і земля під фундаментом стогнуть і дихають разом із нами в цьому древньому, священному ритмі створення.