Розділ 18

Раян

Поспати мені так і не вдалося. Дякую цьому лисому імперському гаденятові. Я ледве заплющив очі, як настав ранок. Аліка пішла відпочивати, а дрібний одразу почав нити:

«Раяне…"

– Та що знову??

«Я їсти хочу…"

Некрилаті Боги! Та він мене дістав! То йому холодно, то спекотно, то шипи впускає, то жерти хоче! Хоча. Стоп. А коли його годували? Намагаюся пригадати… Ее…

– Ти коли їв востаннє?

«Здається позавчора…»

Так, зрозуміло. Іду до дверей лікарні. Виходити мені не можна, але, напевно, під дверима сидять сторожі. У крайньому разі – «позову» Ердана. Хоча, він, напевно, не дуже буде радий такій ранній побудці. Але ж не одному мені зі спадкоємничком возитися! Це, мабуть, колективна відповідальність королівства.

На щастя Ердана (або моє, тут як подивитися), вартові, як їм і належить, сидять під дверима. Дрімають, гади! Зараз я влаштую їм! Не виходячи за поріг, обертаюся, висовую голову з дверей, благо шия довга, і голосно гаркаю над вухом найближчого вартового. Для повноти ефекту влучно плюю вогнем у чан із водою. Краса! Струмінь вогню, клуби пари… Вартові вразилися.

– Некрилаті Боги!

– Пожежа!

– Потоп!

Ммм… Паніка, однак. Засовую голову й шию назад у будинок і обертаюся.

– Прокинулися? – ніжно питаю я.

– В-ваша Ви-високість… Ми… тут… нас… – мимрять усі четверо хором.

– Ага, вас… за сон на посту… Ваш десятник… А можливо ще й по м’якому місцю! – гарчу я. Скаржитися не буду, звичайно, просто трохи налякаю їх, зговірливіші при необхідності будуть.

– Ви хотіли щось принц? – нарешті повертається до «робочого» стану один із них.

– Сніданок ми хотіли. Пару кабанчиків.

«І компот…» – чую в голові скиглення Тагіра. Некрилаті Боги! Хто додумався його до Академії відправити? Дитячий садок…

– І компоту. літрів 200.

Вартові здивовано переглядаються, й один із них тікає на кухню.

– Холодного компоту! – кричу йому слідом. – І чашку кави!

«І печиво!» – нахабніє спадкоємець.

«Угу», - відповідаю подумки Тагіру, зітхаючи.

– І печиво. 10 кг, – додаю я до «замовлення».

«Вони скоро там?» – знову скиглить Тагір, за п’ять хвилин, але мене інша думка муляє – як він їсти буде??

Поки шия дракона прикріплена до підлоги хомутами, заковтнути нічого більше ніж пів кіло він не зможе. І що мені робити? Нарізати йому кабанчика дрібними шматочками? Стояти біля нього з мискою компоту? Печиво по одному йому в пащу вкладати? Можна, звичайно, попросити Аліку погодувати цього замориша, але, боюсь у нього апетит одразу пропаде. Зітхаю. Ну, навіщо воно мені треба? Га? Боги?

Може вдати, що це не моя проблема?

Приносять їжу. Точніше, прикочують на кількох візках. У Тагіра голосно бурчить у шлунку. І слини закапали на підлогу. Сподіваюся, вони в нього не отруйні, як у примарних драконів.

Наважуюсь звільнити йому шию і поділяю кабанчика на невеликі шматки. Начебто повинен впоратися. Свого я пошматував кігтями, уже після того, як обернувся.

«Печінкою поділишся?» – вже набагато веселіше цікавиться Тагір.

«Може тобі ще й бочку кави  замовити?» – беззлобно, швидше за звичкою, гарчу у відповідь.

«Ні, я компот люблю! Сам свою каву пий! Фу, гидота!» – шипить Тагір, і я вперше розумію, що він, по суті, ще дитина, відірвана від батьків і яка вляпалася в неприємності через власну, та й мою теж, дурість. Зітхаю і віддаю йому печінку від його кабанчика, яку вже хотів проковтнути на додачу до своєї порції.

Тагір відразу її ковтає цілком і закочує очі, демонструючи задоволення. 

Закінчивши зі своїм кабанчиком, обертаюся. Підкочую до нього візок із компотом і ставлю перед мордою цебро з печивом. Дитячий садок!!

Свою ранкову каву я випиваю в людській іпостасі. Мій дракон не дуже любить її смак, хоч запах йому подобається.

«Печиво хочеш?» - питає мене Тагір.

– А ти мені руку не відкусиш? – сміюся я, натякаючи на власницькі інстинкти дракона.

«Я замружуся і вдам, що не помітив!» – сміється Тагір і прикриває очі. Хапаю декілька штук і відходжу убік.

– Можеш розплющувати очі! – командую я і сміюся, спостерігаючи як лисий дракон перераховує печиво, що залишилося. Все-таки Тагір хоч і не жадібний, але інстинкти працюють чудово! Смішний він. Цікаво Барт такий самий? Я ж про нього майже нічого не знаю, ми замало часу разом провели. Сподіваюся, план Ердана спрацює, і ми надолужимо втрачене!