Розділ 17

Тагір

Моя шкіра горить, наче я сиджу в окропі. Я намагався терпіти, скільки міг, але коли почув, що Раян прокинувся, попросив його зняти з мене попону. Знеболювальна мазь не діє і матеріал попони на голій шкурі дуже її дратує. До того ж мені дуже спекотно. Раян спочатку відмовився, але потім пошкодував мене. Як виявилося, я погано себе контролював і «трохи» передав своїх відчуттів принцу. Раян злегка гарчав для порядку, але потім усе ж таки зняв із мене попону, і навіть почав змащувати маззю. Я прикриваю очі й мало не муркочу від задоволення. Ось тільки…

«Ай!» – раптом верещу я.

Раян зачепив якесь особливо болісне місце. І, здається, сам злякався, уже навіть за Саамітом хотів бігти! Але краще б він привів лікаря, тому що Аліка, що недоречно з’явилася, вирішила все сама зробити. Ну, ось якого… принесли її Некрилаті Боги!

– Аліко, моя допомога ще потрібна? – Раян вирішив скористатися можливістю і перекласти все на помічницю лікаря. Ненадовго його участі вистачило!

– Звісно, ​​Ваша Високість! Черево йому змастіть, а то Їхня Наслідна Високість, занадто бентежиться, коли я підходжу близько до… стратегічно важливого місця… – сміється Аліка та принц Раян разом із нею. А я мало не плачу. І знову подумки весь червонію. Чи не лише подумки??

– Та гаразд, Тагірчику, що ж ти такий скромний? А? У тебе дівчисько вже є? Подружка? – співчутливо цікавиться Аліка. Ось тільки я не хочу це з нею обговорювати!

– Та рано йому ще подруг мати! Зеленому… тобто лисому не належить! – знову підколює мене принц, і я намагаюся у відповідь гарчати. За що й отримую клацання по носі від помічниці лікаря. У них тут, у Диких Землях, усі жінки такі агресивні?

Гарчати я більше не намагаюся, зрозумів, не дурень. Скулити теж безглуздо. Залишається тільки… подрімати!

– Е, Тагіре? Ваша Спадкова Високість?? Спиш, чи що? – крізь сон чую ніжний голос Аліки. І відчуваю її руки, що змащують мою нещасну шкуру… Спина вже не горить. І черево, здається теж… Черево?? Вона що, і туди дісталася? Миттєво прокидаюсь і намагаюся клацнути зубами в бік черева. Добре, що я надійно прикріплений до підлоги. Я б її просто перекусив навпіл! Вию.

– Гей, спадкоємець! Ти, що, очманів? Зубами клацати! Тобі пащу зав’язати? – гарчить на мене Раян. – Аліко! Де тут у вас намордники?

«Раяне! Не треба намордника, будь ласка! Я більше не буду! Я випадково…»

– Обійдемося без намордника, він же пообіцяв, що більше не буде. Так, Тагірчику?

«Вона мене «почула»? Ніі… тільки не це!»

Намагаюся закрити ментальний зв’язок з Алікою. Ось тільки в мене нічого не виходить! З Раяном зв’язок закривається та відкривається, без проблем. Я навіть перевірив кілька разів. Чим, до речі, викликав роздратування принца:

«Годі вже туди-сюди в моїй голові бігати, спадкоємничек!»

А ось з Алікою. Зв’язок закрити не вдається.

«Тагірчику, ти тут?»

«Тут…»

«Де ще болить?»

«Вже ніде, дякую»,

«Який ввічливий малюк!»

«Я не малюк!» – миттю виходжу із себе.

«Добре, не малюк. А велике, але дурне дитинча!» – сміється Аліка.

«Я вже не дитинча!»

«Але щодо дурного ти не сперечаєшся?»

Що я можу відповісти на це? Як ще, окрім як дурістю можна назвати мою прискорену линьку?

У відповідь я тільки тихо шиплю.

– Гей, ви там усамітнилися, чи що? – ображено запитує Раян. – Ну, якщо я вам більше не потрібний, піду спати. Аліко, черево я йому вже змастив. Тут зовсім небагато залишилося. Хвіст тільки. Так, мало не забув, у нього там отруйні шипи на хвості, обережніше. І, між іншим, це великий великий секрет! Родинний. Він тебе ще не присвятив?

– Шипи? Як цікаво! Не присвятив, – ображено відповідає Аліка.

«Я не встиг! Я б сам розповів! Тобі… Обов’язково!» – скиглю я.

– Де там твої шипи?

– Там короб металевий є, Сааміт його накривав. Тагіре, у тебе свіжі шипи дозріли вже?

«Так, але можна не накривати, я вже цілком володію собою».

– І ломка вже закінчилася? – дивується Раян, а я вкотре на нього злюсь. Ось обов’язково треба при Аліці про ломку згадувати?

«Здебільшого – так».

– Але я підстрахуюся, – не вірить мені принц і накриває мій хвіст захисним коробом. – Все, можеш його змащувати. А тут Сааміт нехай уже розуміється.

– Дякую, принце, йдіть відпочиньте! Ви тут із ним пів ночі поралися!

Дякую, відпочиньте… Ричу від обурення. Як вона з ним… воркоче!

«А ти часом не ревнуєш? Голенький? Тобто лисенький!» – знову підколює мене Раян.

«Ще чого! Ревнувати? Вона ж простолюдинка! Що я можу до неї відчувати? Смієшся, принце?» – роблено обурююсь я і відразу отримую від Аліки стусана.

– Ану, не смикай хвостом! Родовитий, але тупий… – гарчить на мене дівчина, і я розумію якусь дурість щойно зморозив, забувши, що вона мене «чує».