Розділ 15

Раян

Спадкоємець лежить розпластаний і міцно прикріплений до підлоги. І мені довелося самому пробити йому перетинки, щоби зафіксувати крила. Мені аж нудило, коли я це робив!

Я, звичайно, постарався завдати Тагіру мінімум болю. І мазь обезболюючу використав, і під хомути на хвості та крилах м’які прокладки підклав, щоб зайвий раз його шкуру не травмувати.

На Тагіра боляче дивитись, але я на нього злий! Наставник наказав залишатися зі спадкоємцем у лікарському крилі до його одужання! Мало того, що політати я вже тиждень не можу, тепер ще з Тагиром сидіти в цій кам’яній клітці!

Набрид він мені й так до зубовного скреготу. Але моє невдоволення – це пів біди, а ось якою буде реакція Каради… Тут не скиглити треба, мені в пору вити вже.

Скільки цей… лисий, заростати буде? Тижнів два-три?? Та мене Карада за цей час по шматочках зжере! Пережує, виплюне і складе з мене непристойну фігуру на повний зріст. Морально. А можливо, і не тільки.

Кошусь на лисого й розумію, що вчасно ми цього спадкоємця зафіксували! Він уже не лише своїм хвостом не керує. Його всього дрібно трясе й очі третім повіком прикриті.

Ломка триватиме десь близько доби. І мені Тагіра навіть трохи стало шкода. Хоча, а от не треба було пігулки бадьорячі жерти! І взагалі, весь цей цирк із линянням влаштовувати! Вовтузься з ним тепер… а потім ще й Караду задобрювати… На нашому озері… на пісочку… Ммм…

Розмріявшись, я не побачив, як повернувся лікар Сааміт. Зате помітив, як напружився Тагір. Посміююся про себе, запал малий на дівчинку схоже! На цю, як її там, Аліку! Помічницю лікаря. Симпатична вона, до речі, сказати. Я б може й сам…

«Тобі Карада хвіст твій блудливий не відгризе?» – чую в голові голос Тагіра.

«А тобі що до мого хвоста? Ти за своїм стеж! Чи всі шипи вже вилетіли? Чи можна короб зняти та змастити? Зараз Аліку попрошу тебе за хвіст притримати. Ніжно!» – повідомляю дрібному і сміюся з марних спроб Тагіра вивернутись із фіксуючих хомутів.

«Не треба Аліку, Раяне…» – скиглить спадкоємець.

«А ти попроси краще! Де «будь ласка»? Ммм? Невихований ти якийсь. Будемо завтра підручник з етикету читати!» – продовжую сміятися я, уже знаючи, що Аліки сьогодні не буде. І завтра, до речі, також. Пощастило дрібному, ломка не за дівчиськом буде.

Щоправда, і мені роботи більше, що зовсім не покращує мій настрій.

– Раяне! – голос Каради повертає мене в реальність. Ось і почався мій особистий жах. Ох, чує мій спинний гребінь, що скоро й мені розпластаним лежати. – Тебе чому не було на сімейному обіді? Виходь назовні! Я всередину не піду, смердить лікарськими прибамбасами там.

– Люба моя! Я не можу вийти, – скиглю. – Мені наставник заборонив.

«Розповісти Караді, як ти на помічницю лікаря облизувався і слини пускав? Ммм?» – ірже ця лиса степова ящірка!

«Тільки спробуй!» – гарчу я на нього подумки.

«А де горезвісне «будь ласка»? Проси краще, принце!» – Знущається цей дрібний суїциїдальник!

– Рраяяне… – шипить Карада, заходячи до приміщення. – Що ти вже накоїв?

– Нічого нового… Кай наказав залишатися із цим, – киваю в бік Тагіра, – поки він не обросте. Чи допоможеш мені його змащувати?

«Думаєш, зачепиш мене цим? Ніжні ручки твоєї дружини… по спині та боках… спускаються до черева…» – мрійливо муркоче в моїй голові голос Тагіра.

– Я краще йому висмикую луску, що ще не випала! – сміється Карада.

«Прибери від мене свою злісну жінку!» – гарчить Тагір і клацає зубами.

– Я тобі поклацаю! – гарчу на дрібного, захищаючи дружину, але Карада й сама впоралася, клацаючи його по носі. По собі знаю, як це неприємно.

Тагір

Як я зрозумів, Аліки сьогодні вже не буде. Раян, хоч і намагався мене підколоти, але я вловив його думки про це. Уже легше. Ще б і Карада пішла швидше!

Я вже насилу стримуюсь, щоб не почати вити та благати мене випустити. Кістки та суглоби викручує. Мене починає знобити, і я весь дрібно тремчу. Намагаюся стримуватись, але сил залишається все менше й менше. Ще і шкіра починає боліти – дія знеболювальної мазі закінчується.

– Так, Раяне. Закінчуйте воркувати й займіться ділом, принце. Тагіра треба змастити маззю та накрити зігріваючою попоною, – лікар Сааміт нарешті згадав про мене.

– Тобі допомогти? – співчутливо питає чоловіка Карада. Але мені її допомога не потрібна! Мені взагалі ніхто зараз не потрібний! Звалили б усі кудись якомога далі! Я намагаюся гарчати, але виходить тільки жалібне скиглення.

– Ні, люба, я і сам впораюся. Скільки тут того лисого! – сміється Раян і випроваджує дружину. Як я йому за це вдячний!

– Я принесу тобі вечерю. Обід ти вже пропустив! – перед відходом повідомляє Карада.

– Чекаю на тебе ввечері! Пристукну дрібного, і поки валятиметься у відключенні, може ми…?

– Тагіра не чіпати! Він відвернеться. Правда, малюк? – Карада погладжує мою морду, та я примружуюся. Як вона вміє боляче клацати по носі, я вже знаю, тому швидко киваю головою, погоджуючись.