Розділ 14

Аліка

Коли я зрозуміла, чому Тагір відмовився підставляти мені черево, я спочатку почервоніла до вух (добре, що на мене ніхто не дивився в цей момент!), а потім розлютилася на цього… шкідливого імперського синка!

Я тут пів дня порпаюся з ним, рятую його добряче зіпсовану шкуру! А в нього тут… хтива тварина! Як і всі самці – одним місцем тільки й думають! Точніше, тільки про нього турбуються. Шкура вся в ранах, тут лікувати й лікувати, а він тільки про своє… его дбає.

Зрештою, я хоч і не лікар, але вже рік в Академії відучилася! Тож фізіологію самців знаю на зубок! І нічого нового там не побачу, як би він не пишався своїм… господарством.

Принц та лікар Сааміт повертаються. Наче я не знаю, навіщо вони виходили! Конспіратори.

– Аліка, на сьогодні все. Далі ми впораємося самі, принц Раян мені допоможе. Чекаю на тебе завтра. Як завжди, після обіду, – випроваджує мене Сааміт.

Ага, отак значить. Ну, тоді в мене на завтра плани, і на післязавтра, до речі, теж. Мені давно вже до матері злітати треба. Так що змащуйте та нагладжуйте його самі!

Я мовчки киваю Сааміту і йду, пирхнувши подумки наостанок у бік спадкоємця:

«Який сором’язливий! Можна подумати, я щось нове там побачу!»

Тагір

Ну чому наставнику потрібно було з’явитися саме зараз, коли в мене почалася ломка? Не міг прилетіти на кілька днів пізніше??

І принц Раян із ним притягнувся. Щоправда, принц виглядає якимось… начебто побитим, Кай уже з ним «поговорив»? Тепер, мабуть, моя черга.

Я намагаюся не скиглити й перестаю клацати на всіх зубами. Але Кай встигає вловити суть проблеми й гарчить на моїх вартових:

– Чому він ще не зафіксований?

– Так звивається, як ящірка, і зубами на нас клацає! – скаржиться старший із моїх вартових.

– Тагіре, а ну лежати! – сердито гаркає на мене наставник, і не підкорятися йому зовсім не хочеться.

Я покірно лягаю і притискаю шию і крила до підлоги, але ще б’ю хвостом. Вартові фіксують металевими затискачами мою шию у двох місцях.

– Раяне, крила йому сам закріпи.

Я чую, як скиглить принц.

– Каю…

– Сам! – шипить наставник.

Раян підходить до моїх розкинутих крил. Процедура не дуже приємна – для фіксації треба пробити перетинки. Драконяча регенерація зупинить кровотечу і швидко все заживе, але сам момент… брр… Неприємно. Але, схоже, у Раяна пункт якийсь на перетинках. У його біографії я читав щось про дитячу травму крила. Схоже, фізична рана загоїлася, а психічна залишилася.

Раян не поспішає виконувати наказ наставника, і це його, схоже, починає злити.

– Рррраян! Накоїв справ, тепер виправляй! Залишишся з Тагиром, поки його не випустять із лікарняного крила! Не тягни час, поки він ще володіє собою. Почнеться ламання – він собі крила переламає!

Раян підходить до мене, прихопивши банку зі знеболювальною маззю.

«Обережно!» – шиплю я подумки. Упс. Я, здається, щойно себе видав.

Але я мав попередити!

«На крилах почали отруйні шипи рости, та на хвості. Я їх уже відчуваю!»

– Хвіст не чіпайте! Я сам, – зупиняє принц вартових, які вже небезпечно близько підійшли до мого хвоста.

«Де тут твої шипи?» – запитує Раян.

«Під пазурами крил. І на хвості – останні пів метра. Їх там із десяток має вирости. Я боюся, що в такому стані вони можуть вилетіти мимоволі»

«Я зрозумів».

– Варта! Вільні! – командує принц охоронцям, а Кай здивовано підіймає брову, але не скасовує його наказ.

– Шипи на хвості. Отруйні. Потрібно прикрити, – повідомляє наставнику мій секрет Раян.

– Я зрозумів. І на крилах також?

– Так, Тагір мене попередив вчасно.

– Добре, фіксуй крила, а я встановлю захисний короб над хвостом.

«Отруйні шипи – це ваша родова особливість? Окрім ментальної сили? Ніколи не чув!» – звертається до мене Раян, змащуючи перетинки знеболючим.

«Так, тримається в секреті багато століть. Якщо батько дізнається, що я розбовтав…» – вию я. Та мені батько тоді не тільки шипи повідсмикує!

«Вартових я відіслав, Кая попереджу. Лікар та його помічниця підпишуть папери про нерозголошення…» – заспокоює мене принц і фіксує крила. Завдяки знеболювальній мазі та відволікаючій розмові, я майже нічого не відчув.

«Дякую!»

«Ну й наставнику ментальний зв’язок відкрий. Чого тепер уже приховувати…»

«Угу…» – Раян має рацію, приховувати мої здібності від наставника – собі дорожче. Та й складно буде.

«Кай!» – кличу наставника.

– О, в нас прямо день одкровень! – сміється Кай, але мене це не зачіпає, чомусь.

Він підходить до мого хвоста із металевим коробом.