Розділ 2

Тагір

Коли ми прибули до столиці Диких Земель, я був дуже здивований. Не те щоб я очікував побачити печери, але й на сучасне місто не розраховував.

І чомусь мені здавалося, що «академія» буде такою досить умовно. Я не сподівався більше, ніж на викладання в неї бойових мистецтв. Але, зважаючи на все, що я вже побачив, навчання буде цілком серйозним.

Ось тільки мене здивувало, що нас не супроводжує ніхто з моїх наставників чи охоронців. Але, оскільки вартових мені приставили з місцевих, підозрюю, що й наставника теж нададуть. І сумніваюся, що він мені сподобається. Але хто ж мене питатиме!

Загалом перебування в палаці короля Ердана нічим не відрізняється від наших із батьком попередніх візитів до сусідніх держав. Заходи, обіди, переговори. У решту часу я наданий сам собі. Якщо ігнорувати, звичайно, вартових, що постійно стежать за мною. Які, до речі, так і не спромоглися представитися.

Через кілька днів батько прийшов до моєї кімнати та заявив, що всі державні питання він вирішив і повертається з матір’ю додому.

Саме так це і прозвучало: «Він із матір’ю», а не «Ми».

– Тагіре, ми з твоєю матір’ю повертаємося додому, в Імперію, а ти залишишся тут. До початку занять в Академії залишилося менше ніж місяць, і я не бачу сенсу ганяти охорону туди-сюди. Та й ти можеш провести цей час із користю. Бібліотека Королівства вважається однією з найкращих у світі, до того ж тобі не завадить підігнати свої знання під місцеву програму. Я вже розпорядився і завтра тобі нададуть список літератури, яку ти маєш вивчити до початку занять.

– Як довго я тут перебуватиму? – знеособлено питаю я, знаючи, що його це дратує, давно вже уникаю звернення «батько».

Тато замислився…

– Я спочатку планував, що ти залишишся тут до кінця навчання в академії, але повинен повідомити тебе: якщо протягом року твої ментальні здібності так і не виявляться, я не бачу сенсу тягнути далі. Звичайно, якщо ти забажаєш закінчити навчання – немає проблем, три роки твого пребування тут уже сплачено. Але в Імперію ти повернешся або повноцінним спадкоємцем, або не повернешся взагалі. Мені не потрібен незрозуміло хтось… Якщо твоя мати не змогла народити мені нормального спадкоємця, я візьму молоду дружину. Мій рід триватиме! І престол успадковується, як завжди було заведено в Імперії: не лише за правом народження, а й відповідно до здібностей.

Я намагаюся не видати своїх емоцій, але готовність батька відмовитися від нас із матір’ю завдає мені чималого болю. Ментальні здібності, які я заблокував після нашого з нею викрадення, давно вже відновилися, але повідомляти про це я нікому не збираюся. Щоправда, досі невдоволення батька було спрямоване тільки на мене. Й ось сьогодні він уперше заявив, що матері теж дістанеться, якщо мій ментальний зв’язок – родова ознака Роду Ментальних Драконів – не виявиться після року навчання в Академії Диких Земель. Що ж, я ще маю час.

– Попрощайся з матір’ю, – тим часом продовжує батько. – Наставника тобі надасть король Ердан. Я описав йому твою проблему і просив бути з тобою жорсткішим. Може, це допоможе.

Жорсткішим?? Подумки вию. Куди вже більше! Перепробувавши всі методи та зневірившись розбудити в мені родову здатність до ментального зв’язку хоча б усередині сім’ї, батько нещодавно наказав відшмагати мене батогом. Прилюдно. І хоча це було дуже боляче, але приниження, яке я відчув тоді, ні із чим не порівняти й не виправдати жодними добрими намірами.

Обернутись і регенерувати мені було дозволено тільки через тиждень, щоб я повною мірою відчув всю «красу» покарання.

Я повинен був зупинити розправу подумки «попросивши» батька. Стрес через наше викрадення заблокував мої здібності, а фізичні страждання мали, на думку лікарів, зняти блокування. Клин клином… Але я так і не продемонстрував своїх ментальних можливостей. Чому? Мабуть, із чистої впертості. Так що очікуваного результату це не принесло, ось тільки я почав ще більше ненавидіти батька, хоч і не думав, що таке можливо.

Коли нас із матір’ю викрали, це було ще до мого першого обороту, від батька вимагали викуп. Я не хочу згадувати, що ми тоді з нею пережили, і матері поклявся, що нікому не розповім. А щоби батько випадково не «почув» подробиць, я заблокував наш із ним ментальний зв’язок. І не лише з ним. А ще я перестав розмовляти. І мене це зовсім не напружувало. Але згодом довелося почати спілкуватися з оточенням, хоч мені й так було цілком зручно. Мене чудово всі розуміли й без слів, а враховуючи, що ментальні здібності досить швидко до мене повернулися, сам я чудово розумію навколишніх. Причому в набагато більшому обсязі, ніж вони хотіли б. І це відкриває багато цікавих можливостей. Тому мені зовсім не хочеться визнаватись у цьому.

Батьки полетіли, а я тиняюся палацом. «Слухаючи» розмови та думки тих, хто мене оточує.

– Ердане, я не зрозумів, Саттон свого спадкоємця забув у нас? – здається, я чую голос принца Раяна.

– Не забув, а залишив на перевиховання! – а цей глузливий голос належить королю Ердану.

– Це як? – дивується принц.

– В Академії нашій навчатиметься.

– Що? Сподіваюся, не на одному зі мною факультеті?

– Сподівайся! – сміється король Ердан, а Раян гарчить. – Заспокойся, Раяне! Чим він тобі заважає?

– Дратує! Тиняється без діла! – продовжує утробно гарчати Раян.