Тагір
Мати заходить до моєї кімнати, старанно зображуючи радість на обличчі:
– Тагіре, синку, батько тобі вже повідомив?
Запитливо підіймаю брову. Імператриця Лана, моя мати, зітхає. Їй не подобається, що я в спілкуванні практично обходжуся без слів, і це при тому, що ментального зв’язку в мене з батьками немає, та, начебто, і нема взагалі ні з ким. А ось це вже дратує батька, але мене це найменше хвилює.
Дивлюся матері у вічі, чекаючи продовження розмови. Якщо мені й цікаво, то я це не показую. Захоче – розповість, а ні, то нічого й не втрачу.
– Завтра ми вилітаємо в Дикі Землі! – повідомляє мені мати та стежить за моєю реакцією.
Я тільки знизую плечима у відповідь. Ну, летіть, Боги вам на допомогу, і що мені із цього?
– Ти летиш із нами, Тагіре.
Повідомлення матері не тільки вибило в мене ґрунт з-під ніг, а й викликало тихий вигук здивування:
– Що?
– Ти ж пам’ятаєш, що батько хотів віддати тебе вчитися до Академії Диких Земель?
Пригадую якісь розмови на цю тему. Не зі мною, але про мене. Як і завжди, власне…
Батькові так не терпиться позбутися мене? Інакше, навіщо відправляти навчатися до Академії в Дикі Землі, а ще і враховуючи, що в мене навіть не почалося линяння!
Емоції переповнюють, але я лише повільно киваю у відповідь, і відвертаюся, не бажаючи видавати своє сум’яття.
– Тагіре, ну скажи хоч щось!! Ти радий чи незадоволений? – майже скиглить мати, намагаючись із мене витягнути хоч щось. Але я давно вже звик ніяк не реагувати на це.
Я знову знизую плечима, що цього разу має означати «А що це змінить?» і повертаюся до читання.
Мати вкотре важко зітхає і виходить із моєї кімнати. Зупиняється вже у дверях.
– Збери речі. Вилітаємо завтра одразу після сніданку.
То я радий чи не дуже? Навіть не знаю, як на це реагувати. З одного боку, позбутися зайвої опіки матері та вічного невдоволення батька, що може бути краще? Але водночас… Мені доведеться пристосуватися до життя в чужому для мене світі та ще й настільки суворому, як Дикі Землі.
Не приховую, я з нетерпінням чекав, коли досягну повноліття і вирушу вчитися. Від Столиці до Імперської Академії лише кілька годин льоту. Ідеально! І батьки перестануть контролювати кожен мій крок і все довкола знайоме, та і Спадкоємця всі в обличчя знають. Тож жодних проблем від навчання я не очікував.
Але вирушити в Дикі Землі? По суті, на край Світу? До моїх планів це не входило. Але я – син Імператора Саттона, і мене ніхто не запитує, чого я хочу. Батько вважає за правильне відправити мене до Диких Земель, керуючись тільки йому відомими мотивами. А я змушений підкоритись, добре, що мені хоч не потрібно зображати радість.
Збираю речі, як і було наказано, і наступного дня ми вилітаємо.
Дорога в Дикі Землі зайняла майже тиждень.
На кордоні мені дали підписати папери про нерозголошення. Я здивувався, бо неодноразово вже відвідував із батьком сусідні держави, але нічого подібного підписувати досі не доводилося.
Запитливо глянув на батька.
– Підписуй! – наказує він. Жодних пояснень та коментарів.
Знизую плечима і виконую наказ: ставлю свій підпис на зобов’язанні ніколи та нікому не повідомляти нічого з побаченого мною в Диких Землях.
В Імперії які тільки чутки не ходять про цей дикий край! Історії розповідають одна страшніша за іншу. Й ось тепер ще ця підписка про нерозголошення… Спинним гребенем відчуваю, що чекають на мене неприємності.
Батько ніколи особливо не церемонився зі мною і виховував у суворості. А потім спалахнув ідеєю відправити мене сюди.
«Там із тебе всі дурниці виб’ють», – так він аргументував необхідність мого навчання в Академії Диких Земель. Начебто мало він із мене ці самі дурниці вибивав і особисто, і за допомогою наставників.
З тугою оглядаюсь на всі боки: а чи не звалити мені кудись, поки не пізно? Напевно, щоби прочитати мої емоції, не обов’язково бути таким сильним менталістом, як батько, а вже йому, з його багатим досвідом, мої думки й без будь-якого ментального зв’язку не важко було вгадати.
– Навіть не думай, якщо не хочеш знову на своїй шкурі випробувати, як це – злити Імператора! – гарчить на мене батько, і я мимоволі стискуюся під його поглядом,
Не послухатися батька завжди вважалося мало не смертним гріхом. Можливо, для керування Імперією це добре і правильно, але мені, його єдиному синові, неодноразово доводилося на своїй шкурі переконуватися, наскільки він нетерпимий до непокірних і яка важка в батька рука. Тому з дитинства я засвоїв головне – краще бути якомога непомітніше. А ще зрозумів – що менше говориш, то менше доводиться відповідати за свої слова.
Матір дратує моє мовчання, а от батькові абсолютно однаково, розмовляю я чи ні. Головне – слухняність. Ось тільки його дратує відсутність між нами ментального зв’язку.
Формальності на кордоні зайняли не більше пів години, і ми вирушили далі.