Глава п'ята. Dark Community

– Новий день, нове життя, нова надія. – співав я.

– У вас гарний настрій?

– Так. Дійсно ти права. Усе що ми придумали нам вдалося. За останні три дні ми побували ще на чотирьох цвинтарях. І тепер мій рівень дару 215. Їуху. Так є. Але данний спосіб стає все менше вигідним. Дошки вже майже не дають одиниць дару. Тому я вирішив змінити тактику. На Землі теж є маги Тьми та Світла і вони якось підіймають свій дар. Ось треба знайти якихось таких людей і запитати в них. Тож треба збиратися і йти, а не гаяти час. 

– Алідо прокидайся нам вже час.

– Куди час господар?

– Час змінювати мої магічні данні.

– Що Ви надумали? Зараз не ніч і духи не ходять по цвинтарях. Тож лягайте спати.

– Вставай ми не йдемо на цвинтар. В нас новий маршрут. Земля має своїх некромантів, або темних чаклунів?

 – Ну звичайно ж так. Вони є всюди де Тьма. Навіщо вони вам? З'їсте їх тіла заради дару?

– Що за дурниця? Звичайно ні. Просто хочу побалакати з ними. Треба дізнатися як вони дар розвивають.

– А потім ви їх вб'єте?

– Потім вони будуть мені допомогати. Треба буде завербувати їх до себе, адже СК мені спокою не дасть. Тож подивись де тут є темні округи. Деякий час демониця сиділа мовчки, з заплющеними очима.

– Ну що там? – нетерпляче запитав я. – Знайшла щось?

– Так Мілоріс є. Але за це ти винен мені шоколадку. Я не розуміючи дивився на неї. Так то це що ж у нас починається? Демони проти богами є низькими формулами життя й мають прислуговувати нам. А тут починається бунт. Видно надто багато я дозволяв Аліді останнім часом. 

– Ти хочеш шоколадку? Чого? Ти ЗОБОВ'ЯЗАНА мене слухати і виконувати якісь завдання без нагороди. Це взагалі таке. Де ти цього набралася? 

 – У світі людей є правило, добре працював, отримуєш зарплату. Я теж хочу, щоб ви мені платили.

– Залиш усі ці новаторства. Ці люди пішли у розвитку далі за гномів і що? Я не підкорятимуся законам людей. Подивися уважно на себе. Ми не люди, я не людина, ти не людина. У нас свої правила і зважаючи на все про них ти забула. Так що просто роби те, що я тобі сказав. Але демониця не ворухнулася. У мене не було настрою сперечатися і карати її тому я просто сказав: 

– Добре за свої старання ти отримаєш шоколад, але вперше і востаннє. Ці слова вплинули на Аліду. Вона повернулася до мене обличчям.

– А тепер я можу допомогти вам. Всі бажають мати нагороду за свою роботу. Отже Темні на Землі ховаються, та маскуються. До того ж треба зареєструватися в  Світлих, а це досить проблематично. Я знайшла місце їх зустрічей і відведу вас туди. Но вони можуть бути незареєстровані, а на такій СК робить облави і знищує.

– Отже в мене можуть з'явитися проблеми якщо я з ними зв'яжуся?

– Скоріш це в них з'являться проблеми, якщо вони підуть вам на зустріч. Можливо, вони навіть врятують свої шкури за ваш шот. 

 – Отже, є шанс зради?

 – Він завжди є. Ви дуже небезпечна постать. А якщо вони незареєстровані то це вже не добрі стосунки з СК.

– Хто ж вони це СК? Усе і всіх контролюють, на мене полюють. Якісь всюдисущі.

– Я немаю ніякої інформації про них, а полонений нічого вже сказати не може. Він лише шістка. До речі. Що ми будемо робити з ним? Залишити їого не можна – втече. Пропоную вбити. Все одно він більше нічого не знає. – запропонувала демониця. Кровожерливої глянула на мене. Полонений який усе це чув почав  відповзати і кричати: 

– Ні не треба. Я все сказав не вбивайте мене.

– Що боїшся померти, а вбити ні? Це ж дуже тяжко. Совість замучить. – підколювала рогата істота. 

– Аліда залиш його. Він ще знадобиться. Закрий просто у вакуумній кишені. Тим він не втече і його не знайдуть. – обурено крикнув я.

– Шось дуже добрим ви стали господарю. Це вам не підходить до вашої ролі. 

– Не вчи мене яким я маю бути. Мені шкода його, він не знав на що йде. Скоріш за все інформацію їм не дали. А я пообіцяв що його не вб'ю. Тож роби що тобі сказали. Бо сама отримаєш.

– Ну добре я пожартувала. Нічого я хочу не зроблю.

– А я ні. Мені набридла ця Земля я хочу додому. Тож ти повинна мені допомогати. Нема допомоги, нема тебе. Зрозуміло? – кричав я. Щось нерви розійшлися. Але так їй і треба, буде знати. І ось тут вона почала плакати. Я незрозуміло дивився на неї. Дівча пускала вогняні сльози і розтирала іх по обличчю. 

– Що сталося? –  стурбовано запитав я. 

– Ви змінилися. Людей любити більше ніж свій народ. Весь час на мене гримаєте, а з цим ласкаві немов мед. Такі солодкі. Що сталося? Нічого зі мною не сталося. З вами сталося. – проревіла дівчина. І ось тут я зрозумів. Через втрату сили я став більш крикливий та злий. Усе через кляту сестру. Не дивно що Аліда засмутилася. За чотириста років хто хоч стане більш розв'язаним та відпочине від постійної дисципліни. Так що я дарма кричу на неї. Адже вона не в чому не винна. І іще вона дитя. За міркою  демонів і богів навіть не має права голосувати.

– Пробач мені. Я не хотів. Усі ці обмеження і обставини роблять мене таким. Віднині я не буду на тебе кричати хіба що за спеціальних обставин. Домовилися? Вона витерла сльози і обняла мене за шию. Я думав лише про себе і не помічав що вона лише дитина. 

– Ну все годі витри обличчя. Згоден я був занадто суворий з тобою вибачаюся. На губах заграла посмішка. 

 – Ви добрий господарю.

 – А ось це вже погано. Це не йде до моєї ролі. – весело сказав я. – Але справи чекають, а ми балакаємо. Треба скоріше повернутися додому. Тож веди мене до темної общини. Але спочатку попіклуйся про нашого гостя. На нього чекає вакуумна кишеня. Петро почав повзати, відбиватися ногами і кричати.

 – Заткнися. Якщо не смикатимешся тобі ж буде краще. Вакуумна кишеня важке заклинання якщо щось піде не так, то це будуть уже не наші проблеми. Ми свої слова тримаємо тепер твою чергу потурбуватися про власну безпеку. Після ціх слів він заспокоївся. Ще хвилина і їого засмоктало прямісінько в повітря. 

– Все з ним готово, а тепер вперед на зустріч пригодам. Ми дійшли до автобусної зупинки та сіли на рейсовий до міста. Звідки в мене гроші? Я їх вкрав у Перта та Івана. Ось звідси і грошики. Доїхав до міста і вийшов. – Ну куди далі. Щось мені здається що некромантів тут немає.