Глава третя. Snooping

  Я блукав в парку. Окрім цього лаявся на всі боки. Лаяв Аліду, Амеріссис, і себе. Ми вже годину ходили по цьому парку і ніяк не знайшли вихід.              

 – Пішли. Я знайду дорогу. Виведу тебе звідси. – дражнив я Аліду. – Ну де? Я щось не бачу щоб ти мене вивела. Навігатор блін. Ось у Зевса справжній молодець Гермес, а в мене фіга з маком. Правду кажуть якщо хочеш щось зробити добре то роби це сам.          

 – Ну то й роби сам. І взагалі я тобі не навігатор. Я між іншим демониці. І я допомогаю  Імператорам Хаосу якоюсь порадою, а не шукаю відхід усіляким бовдурам. Не ти перший і, не ти останній.       

 – Бовдурам? Це я виходить бовдур? – розлючено запитав я. Від гніву очі в мене засвітилися червоним кольором. Так хоч я і втратив свою силу, але не сутність. Швидким рухом схопив її в кулак і про шипів в обличчя: – Слухай сюди. Поки що я втратив силу, але не статус. Допоможеш мені, будеш вищою серед малих демонів-помічників, ні тоді моєї сили вистачить щоб вбити тебе і призвати іншого помічника. Наприклад Домінчі. А коли поверну силу я вб'ю твою душу в Зиндоні. Тож обирай. Я знав що Аліда не наводить Домінчі. Вони завжди змагаються кто краще. – Добре. Я згодна, але буть трохи стриманішим. – промовила вона.    

– Молодець. Довго напевно мене не було в Зиндоні. Он як ви демони розперезалися. Але нічого повернуся наведу лад.         

 – Чотириста років.                      

 – Що ти зараз сказала? – ошелешено перепитав я.       

– Ви господар були відсутні чотириста років. В Зиндоні багато що змінилося. Ми малі демони чекали на ваше повернення, а великі насміхалися з вас. Казали що в вас немає шансів.                 

 – Це в мене нема шансів?! Ну нічого я їм покажу. Повернуся вб'ю пару-трійку демонів і відразу стануть слухатися. Але чотириста років. Багатий срок. Як Амеріссис досі не згубила світ, або не втратила владу. Вона ж нуль. Її навіть не вчили керувати. Аліда нічого не відповіла, але по її обличчю було видно що вона знає більше ніж говорить.         

– Гаразд тепер давай знайдемо таку людину, яка скаже як звідси вибратися. І не таку балакучу як Аня.                   

 – Знаєте, а вона нічого така. Я думаю, вам підійшла б.       

– Перестань Аліда.                    

– Чому? Принце вам уже шістсот років, а дівчат досі немає. Ганьба. Знай вони хто Ви всі стали б на коліна. Чому ви не шукаєте собі гідну дівчину? – Бо я бовдур. – підколов я її. Негативні емоції загубилися. Усе забулося.

    Через пів години блукання ми знайшли все ж таки людину. Це був старий чоловік з бородою, в піджаку. В руці він тримав паличку щоб ходити. Коли я підійшов до нього він стикнувся, мабуть не побачив мене, а моє торкання до плеча його злякало.                

– Вибачте, я не хотів вас налякати. Безглуздо вийшло. – вибачився я.   

– Нічого молодий чоловік. – відповів дідусь. Я тихо хмикнув. Молодий чоловік. Знав би він скільки мені років помер би від заздрості. Дідусь не помітив усмішки на моєму обличчі.                 

 – Я чимось можу вам допомогти? – тим часом запитав він.          

– Що? А так. Дякую. Мені треба вийти з цього парку. Дідусь кивнув і витяг щось з кишені. Це щось було сріблястою коробочкою, передня його сторона виконана зі скла. Я здивовано глянув на неї.         

 – В вас е мобільний телефон? – запитав дід. Я подумки проклинав  Аліду та її інформацію. Ось що нада вона не розповіла. Телефон це мабуть та коробочка. Зрозуміло. Кинув на демоницю спопеляючий погляд і почав якось виправдовуватися.                             

 – Пробачте але ні. Тобто так був, але зараз його вже немає. (Брехня) Розумієте я не звідси. (Правда) В мене вкрали сорочку разом з телефоном. (Знов брехня). Ось я і блукаю парком ніяк не можу вийти звідси. (Знову правда). Дід деякий час стояв мовчки щось обмірковуючи.

 – Так іноді таке буває. Я вас розумію. Но не маю уяви як вам допомогти.

 – Нічого не треба. Покажіть лише вихід звідси. – сказав я. Він ввімкнув телефон і зайшов в карти. Я стривожено подивися на Аліду. Вона кивнула головою.   

– Не бійтеся я запам'ятаю дорогу. Нехай показує.             

– Я виведу вас до  магазину АТБ. Добре? – я кивнув. – Тільки як ви дійдете без телефону? Може вас провести?         

 – Не треба я запам'ятаю дорогу. (Цими словами я дав поняття Аліді що в неї є ще один шанс). Він показав дорогу. Я подав єму руку і вже хотів йти, але він зупинив мене.              

 – Може треба визвати поліцію щоб вона знайшла телефон?        

  – Ні не треба. Я собі новий телефон куплю. Дякую гарного дня.   

  – Зачекайте! Точно гроші. В вас мабуть і гроші вкрали так?       

  – Ви праві. Саме так. (І знову брехня).         

 – Ось візьміть. Вони можуть вам знадобиться. Нехай щастить. Гарного дня і до побачення. І він дав декілька купюр.      

 – Дякую вони можуть мені знадобитися. З їх поміччю я повернувся до дому. (І  це вже нарешті правда). Ми розійшлися по сторонах.          

– Ну що ти запам'ятала дорогу?   

 – Так Мілоріс.