Нічні гості.

- Стільки разів бачив, але кожен раз дивуюсь цій руйнівній силі... - коментар Треція не викликав подиву ні в кого, адже у всіх були подібні думки. Винятком були хіба що підлітки, котрі стояли посеред коридору з відкритими від подиву ротами, але це не заважало групі покинути залу переходу, як її влучно назвала Ольда. 
 Коли вони вийшли, то опинились у підніжжя гори, яку оточував густий ліс. Та не зробили вони і кількох кроків, як перед ними вистрибнула істота розміром з невеликий фургон, з лютими червоними очима та іклами, що більше нагадували шаблі, гострі ж пазурі різали грунт пронизаний корінням дерев, немов гарячий ніж масло.
 - Хм... отже Каєрдонський ліс. Це спрощує ситуацію. - Нік наче і не помічав найстрашнішого хижака лісу, котрий уважно дивився на групу людей, судячи зі слини, що капала з його пащі на землю, мав суто гастрономічні наміри. 
 Нік сформував Ордан, та заспустив його у хижака, перш ніж той кинувся на них, відкидаючи його подалі. Втім хижак і не збирався на цьому зупинятись. Він підскочив явно маючи намір атакувати знову, але отримав почергово Ордан та Іклар, що нарешті змусило його втекти.
 - Чому ви його не вбили? Ця істота була вельми... небезпечною! - питання Ельзи викликало у Ніка лише чергове зітхання, втім судячи з виразу обличь усіх присутніх, вони також були зацікавлені.
 - Тому що цей ліс наповнений доволі небезпечними істотами. Ці хижаки, можна сказати, важлива складова балансу. Оскільки скорочують популяцію інших небезпечних істот. - на відповідь Ніка Ельза лише кивнула, втім він вже починав обдумувати, що їм робити далі.
 Так ні до чого і не дійшовши, Направляючий впевненим кроком пішов вздовж просіки, котру пропалив Спис. Зрештою основний тракт, що вів до Дормару був прокладений ще задовго навіть до початку історії королівства. Пройшовши просікою, Нік не помічав жодної істоти, чи навіть рослини характерної до Каєрдонского лісу і це його збентежило...
 - Стояти!!! - на групу вийшов лучник у легких латах, а його лице ховалось під шоломом. Проте наразі хлопця більше хвилював той факт, що лук був націлений на них, а оскільки він показався, то швидше за все вони вже оточені. - Хто такі будете???
 Нік уважно оглянув лучника та нарешті зрозумівши що йому не давало спокою, він ледь не засміявся. На гербі, котрий був вишитий на всю грудину лучника, був зображений орел та червоні лілії, що вказувало на один конкретний благородний рід.
 - Хлопче опусти зброю, та передай Лізері... прошу пробачення, пані ер Орес, що до неї завітав її старий знайомий! - Нік пропустив крізь пальці Розряди, втім ефект це мало колосальний...
 - Н-направляючий?! - лучник ледь не прокричав це. Проте це було і не важливо, оскільки наступне, що він зробив - то прибрав стрілу та свистом дав команду, аби інші лучники вийшли з укриття. - Прошу вибачення за такий прийом!.. Пані Орес вимушена була розбиратись з деякими важливими справами, а нещодавно тут ще й хижак з Каєрдону завівся. Тож нам доводиться мати справу з великою кількістю проблем. Прошу за мною!
 Нік лише кивнув, але разом з тим, не послаблював увагу. Життя вже навчило його що не слід сліпо довіряти людям. Втім лучник не обманув, привівши до знайомого, до болю, замку, котрий наразі виглядав набагато краще, ніж у той час, коли хлопець вперше його побачив. Найближчі дерева були вирублені, а рів очищено та заповнено кілками. Стіни, які раніше більше нагадували руїни та здавалося тримались лише за рахунок лози, були почищені та відновлені, навіть ворота були замінені. «Дуб, окований сталлю» - це перші думки, котрі чомусь виникли у Ніка. А всередині - воїни тренувались з мечами, навіть не дивлячись на ранню годину. Конюшні були заповнені кіньми, слуги були зайняті своїми справами, а солдати у формі снували по внутрішньому двору. Втім лучник повів їх далі, до входу у замок, з відчинених дверей котрого, вибігла вже давно знайома особа, у зручному шкіряному вбранні та плащі з вовчих шкур.

- Пане Тоарен! Рада вітати Вас у своїх скромних пенатах! Будь ласка пройдіть в середину! Нажаль я не можу зустріти Вас так, як належить, але Вас приймуть якнайкраще! – Лізера явно подорослішала за цей час. Наразі вона виглядала як справжня леді. Осанка, гордо піднята голова, суворий вираз обличчя, котрий не псувало навіть ластовиння під зеленими очима, ідеальний овал лиця та руде волосся... Все це явно робило з неї бажану партію, а враховуючи її спадок... Втім Нік лише посміхнувся на заяву дівчини.
 - Нам достатньо місця для відпочинку та трохи їжі міледі. - його скромна відповідь змусила Лізеру ледь не загарчати, втім вона швидко заспокоїлась. Це ясно було видно за її виразом обличчя. Поряд з нею стояли стражники, чиї обладунки прямо таки світились на сонці. Вочевидь вони виконували роль її особистої охорони, але те, що дівчина утнула далі, було чимось, що виходило за рамки здорового глузду та етикету...
 Лізера схопила лівого стражника, та у кілька рухів скрутила його, та схопивши за шолом кілька разів вдарила головою об сходи.
 - Я не розчула! Ти спитав... Що... Цей покидьок... Собі дозволяє??? Це ти недоумок що собі дозволяєш?! - Лізера заспокоїлась лише коли стражник відключився. Зрештою навіть шолом не захистить від таких ударів. - Пане Нік! Будь ласка пройдіть у замок! Нам багато що потрібно обговорити. - фраза сказана з м’якою посмішкою, явно не вкладалась у голові тих, хто бачив те що щойно сталося. - Відведіть пана у мій кабінет! А його супутникам виділіть кімнати!
 - Буду вельми вдячним. - з легким поклоном промовив Нік та пройшов слідом за воїном, котрий провів Ніка повз велику тронну залу, що виглядала куди більш призентабельно, ніж у перший його візит... Уламки були прибрані, вітражі замінені, навіть флоги з гербами відновлені. Це все викликало у Ніка спогади, які одночасно віддавали ностальгією, та біллю... Втім підіймаючись сходами він нарешті опинився на вершині однієї з веж, з якої відкривався вид на десятки кілометрів навкруги. І звідти добре було видно, як інші вежі все ще відновлюються. Тож зайнявши місце у жорсткому кріслі Нік озирнувся. У каміні все ще тлів жар, стіл грубої роботи був завалений паперами, на стінах не було жодних картин, всього один портрет над каміном - сімейний, на котрому смутно вгадувалась Лізера поряд з батьками. 
 Хлопець занурився у спогади, очікуючи Лізеру, котра прийшла майже одразу та сівши у крісло навпроти оглянула Ніка.
 - Отже... Думаю мені потрібно пояснити що сталось у Вашу відсутність. Як я розумію, Ви були дуже далеко і повернулись нещодавно. Зрештою Ваш одяг надто виділяє вас та ваших супутників... Тому, почну з головного.
 «Орден вічного сяйва» - це організація, котра взяла на себе відповідальність за напади, і на Вас також. Навіть зараз ведеться розслідування обставин Вашого зникнення. Вони намагались розповсюдити свою пропаганду також у Дормарі, але перш ніж це прийняло серйозний поворот - я втрутилась... Загалом, вони нічого не знали, окрім того хто віддав наказ на розповсюдження цього недовчення, тож ми вирізали весь дормарський філіал цього... «Ордену». Король звісно був незадоволений, але враховуючи, як ця організація діяла, його величність виплатив мені солідну компенсацію, що дозволило мені відновити свої землі. Щоправда заборонив з’являтись у столиці не менше трьох років...
 Нік слухав історію, що розповідала Лізера, відчуваючи як у ньому закипає кров. Ті покидьки влаштували справжнє полювання на Направляючих. Причому здебільшого ще зовсім молодих, котрі не могли дати гідну відсіч, декого він навіть знав. Але той факт, що вони зробили з ним... Дочекавшись паузи у розповіді дівчини, Нік наважився її перервати:
 - Лізера, в мене буде до тебе прохання. Я хочу аби в тебе залишилась частина моїх супутників. Їм потрібно відпочити та набратись сил. Зрештою вони все ще діти. Я залишу декого поряд з ними, але вони не звикли до умов замку... доведеться їм якийсь час звикати, адже раніше вони жили в умовах більш... зручних.