Всі дороги ведуть...додому.

Тільки зараз Нік помітив, що Ельза, котра мала б витягти людей, стояла за спиною «бібліотекаря» та тримала на поготові меча. 
 - Ти... ще хто... такий? - намагаючись відновити дихання Нік все ж зміг задати своє питання. Вдивляючись в  обличчя цього ветала, він навіть і не намагався зрозуміти, що тому потрібно.
 - Всі мене кличуть Архіваріусом. Втім, якщо тобі зручніше, можеш називати мене Апросом. Проте не думаю що нам варто тут затримуватись. Ви винищили мою охорону та навіть командуючого випарували своєю жахаючою Формою.  
 Нік витратив цілу хвилину аби огледіти місцевість... Кожен гвардієць був виснажений, хтось поранений... Але Гварда, чомусь штурхала ногою штучну руку прямо у купці попелу... 
 - Добре. Ельза, якщо щось викине - просто пошматуй його!.. - Нік ледве змусив себе підвестись, та шкутильгаючи відправився геть з табору.

Втома і поранення давались взнаки. За таких умов, щоб просто йти - Направляючому доводилось прикладати чимало зусиль. Та, навіть так, сил вистачило аби віддалитись від місця проведення бою лише на кілька метрів. Йому доводилось робити майже кожен крок через зусилля, намагаючись не втратити свідомість.  Дивлячись на його стан, Прама врешті не витримала,та перекинувши його руку через плече - потягла далі. Її стан був не набагато кращим: кілька порізів, садна на лиці, та виснаження, що явно передавалось поведінкою дівчини, змушували Ніка зрозуміти всю ступінь своєї пихатості та дурості... Озирнувшись, він побачив в якому стані був його невеликий загін... брудні, втомлені та поранені. Гвінту ніс Зегунд, що й сам виглядав так, неначе пройшов крізь пекло. Половина його обличчя було залите кров’ю, а сам він шкутильгав. Трецій виглядав більш менш цілим, але при різких рухах кривився, хоча і допомагав Гварді, котра сутулилась та час від часу спльовувала кров. Навіть Ельза виглядала так неначе її протягли підлогою... дуже пильною підлогою.  
 - Все привал! Ельза! Наклади нам пов'язки, та повідом про загальний стан справ. Наш «друг» нікуди не втече. Якраз  і поговоримо. - варто було Ніку закінчити речення, як з табору почулись вибухи та звуки бою. 
 - Пане, на базу хтось проводить атаку. Здається це штурмові загони Карналону винищують все що рухається і явно почнуть прочісувати ліс. - доповідь Ельзи змусила Ніка змінити плани.  
 - Відставити перев’язку! Забираймося звідси, так швидко, як це взагалі можливо! - Нік радів, тому що залишив Ольду з Розою та дітьми подалі, втім тепер залишалось дістатись їхнього сховку. 
 Тікати доводилось швидко. Накачуючи своє тіло Потоком, змушуючи його працювати на межі можливостей Нік таки зміг відновитись достатньо, аби продовжувати біг. Як, власне, і гвардійці. Втома та доведення своїх тіл до межі, нікому не пішло на користь, тож їхня здатність до відновлення сповільнилась. Проте це не заважало нікому бігти. Зрештою вони вже чули як загони женуться за ними. У такій ситуації бігти до сховку, де наразі знаходились діти було нерозумно.  
 - Неподалік є печера. Невелика, але можемо сховатись там. - Ветал, що біг поряд з усіма, явно наслоджувався всім  дійством, але разом з тим, викликав в Ніка підозри. - Можемо продовжити, але вічно тікати ми не зможемо. 
 Направляючий і сам прекрасно це розумів, але довіритись веталу було вкрай важко... тим більше зараз. Перевівши погляд на свій загін, Нік нарешті прийняв рішення. Врешті вони не були залізними. 
 - Добре, веди! Ельза, як щось утне... - він і сам розумів, що ризикує, але вибору вже не було. 
 Ветал лише кивнув та повернув у сторону, група ледь встигала за ним. Рятувало лише те, що вже починався схід сонця, та видимисть ставала дедалі кращою. Ветал привів їх до невеликого отвору прямо у товщі землі та, не вагаючись, стрибнув туди. Слідом за ним стрибнула Ельза, та не маючи вибору, слідом стрибнули і всі інші. Переслідувачі не відставали. Опинились вони у просторій кам’яній кімнаті, в котрій нічого не було, окрім хіба що чудернацьких дверей у двох протилежних стінах. 
 - Тут отвір!  
 Ледь їм вдалося відскочити від місця приземлення, як зверху почувся холодний голос синтохума. Він здавалося навіть віддавав чимось механічним. Втім у наступну мить в отвір впало щось невелике, та вдарившись у поверхню викликало справжній  вибух плазми. Нік вже був готовий до дикого болю, адже в такому стані навіть захиститись не зміг би. Втім біль не прийшов... ба більше - жару не було взагалі. 
 - Зачищено! - той самий голос відзвітувався та почулись кроки, що з часом затихли достатньо, аби зробити всиновки того, що їх залишили у спокої.

- Щит крові майже вигорів... - ветал стояв перед групою, а перед ним самим стояв червоний побліклий щит, котрий розсипався майже одразу. - Хм... Ця ніч увійде в історію, як кінець повного домінування веталів. Або принаймні -  початок кінця. Маючи такі технології, навіть без Направляючих, люди нас просто винищать рано чи пізно. - кометар Апроса змусив всіх полегшено видохнути. Втім Ельза, все так само направляла на нього меча. - Отже, ти Направляючий. А ви... ясно. Читав про це, але зустрітись з такими істотами вживу - набагато цікавіше! 
 Ветал уважно оглядав гвардійців неначе вивчаючи їх, а в його очах загорівся вогник, який викликав у Ніка здригання та відчуття дикого дежавю. 
 - Апрос... чи як там тебе. Зволікати з цим не варто тому...  Ти не втрутився у битву, врятував нас зараз... Нащо воно тобі??? - питання Прами привернуло увагу всіх до ветала, котрий навіть вухом не повів. Скориставшись цією паузою Ельза почала перев’язку та огляд загону, починаючи з Ніка, зрештою він був у пріоритеті. 
 - Нащо мені це все? Я завжди був більше дослідником. Навіть Архіваріусом став тільки для цього. Ніколи не цікавився та не розумів всіх цих війн між старійшинами, котрі мабуть вже й самі не знають нащо існують. Довелось навчити кількох веталів тактиці та відсторонився від усіх справ, щоб посвятити себе дослідженням. У архівах було стільки знань... мені цього вистачило років на десять. Але ледь почувши про справжнього живого Направляючого, не втримався та вирушив сюди. І ось я тут. І мене дуже цікавить, як ви стали тим, чим стали? - питання було адресоване до гвардійців, котрі лише переглянулись.