Вполювати Лиса

- Дивись Нік! Це Дара. - хлопець незрозуміло оглядався. Чомусь все навколо було дуже великим, неначе він раптом зменшився. Жінка, що розмовляла з ним, була невиразна. Її обличчя було неначе засвітлене, а одяг розмитим. Вона тримала на руках згорток, у котрому лежало щось мале та беззахистне.  
 - Отже я буду її захищати поки вона не виросте! - дитячий голос здивував Ніка, оскільки він був йому знайомий. Чомусь хлопець був впевнений, що той голос його. У наступну ж мить, його голови торкнулось щось м’яке та ніжне, а все той самий голос продовжував: 
 - Який хоробрий хлопчик. Я пишаюсь тобою! - Нік лише насупився, але нічого не зробив. Йому не хотілось показувати, що йому це приємно, адже весь час він намагався довести що він доросліший ніж виглядає. Тоді інший голос, більш потужний та сильний, явно чоловічий, перервав ідилію. 
 - Так хоробрий! На наступному тижні я почну тебе вчити майстерності меча! Вся наша родина славиться саме цим! Тобі доведеться захищати не тільки Дару а й Теру! - слова промовлені чоловіком, привернули до нього увагу, втім і його обличчя та вигляд були немов розмиті. Нік як не старався не міг їх розгледіти. 
 - Аби захищати мене, йому доведеться для початку мене перевершити! - дівочий голос, повний легкої  насмішки, змусив Ніка ледь не затремтіти, втім він пам’ятав чому його вчили...
 Хлопець вирішив поозиратись, аби відволіктись від сорому. То була багато обставлена кімната, стіни були з білого каменю, на яких висіли картини і гобелени. Шафи виконані з червоного дерева, а стіл і стільці з чорного. Вікна були прикриті білими прозорими завісами, крізь які проходили теплі промені сонця. За вікнами виднівся доглянутий сад, посеред якого було примітне дерево, у котре колись влучила блискавка. Не дивлячись на роскол ледь не до середини стовбура, воно все ж вижило та продовжило рости. Втім за мить все навколо затягло чорим димом та вогнем. Хлопець тільки і почув як знайомий голос вигукує одне єдине ім’я: «Нік!» 
  *  *  *
 Направляючий прокинувся від поштовхів. Карен його кликала одночасно штовхаючи. Огледівшись, хлопець не зрозумів де він знаходиться, то був якийсь намет, а поряд була лише колишня капітанша стражів, котра виглядала стурбованою. 
 - Що тобі наснилося? Ти мало не кричав уві сні! - питання жінки змусило Ніка занервувати. Але разом з тим, він зміг уважніше розгледіти і саму Карен. Вона виглядала виснаженою, блідою. Її одяг був де не де порваний та брудний. На обличчі був свіжий рубець, котрий вже власне загоювався. Ще при різких рухах жінка ледь помітно кривилась, явно приховуючи інші травми. 
 - Це не важливо. Що сталося? Ти чого тут? Я думав ти зараз маєш бути на базі! - така відповідь викликала сумну посмішку, від чого вже сам Нік нахмурився. 
 - База в порядку. Ми стримували штучних кілька годин. До нас приєднались кілька груп людей, котрі тікали від штурмових загонів. Спочатку все було добре, аж поки не з’явились мутанти. Ті переростки.. загалом, якби не твої пристрої, все могло бути гірше. Як тільки ми вбили ту тварюку, котра більше була схожа на якогось дракона, з’явився блідий. Роза з Трецієм впорались, але дівчинка й досі в шоці від пережитого, а Трецій... ну він взагалі скомандував всім йти штурмом у місто. Добре що вдалося відтіснити синтохумів до мерії. Тепер там сидить лис та корпорати. Наразі там стільки штучних, що це більше на кубло схоже. 
 Нік намагався увімкнути мозок, почуте було вельми важливим, але його сон не йшов з голови. Підвівшись, хлопець відчув слабкість, від чого навіть похитнувся, втім впасти йому не дала Карен підхопивши його під руку. 
 - Мер зараз пропонує перемовини. Це і справді мабуть найпростіший варіант, щоб зберегти життя людей. Брати штурмом буде вкрай важко... - фраза Карен насторожила хлопця. Нарешті йому вдалося зосередитись. 
 - І що він може запропонувати?! Цей покидьок... - Нік скреготів зубами, але зробивши глибокий вдих -  розслабився. – І до чого тут ми? Невже немає нікого іншого?

- Немає. Коли всі дізнались що ми з однієї групи, і що саме ми дали найжорсткішу відповідь блідим, штучним та мутантам всі забажали бачити мене на перемовинах як представника. А ще... люди бояться тебе та твоїх гвардійців. Дехто бачив ваші бої, тож тепер все місто в курсі... - відповідь Карен змусила хлопця мало не застогнати. Врешті зібравшись з духом Направляючий вийшов з намету. На виході він побачив натовп людей, котрі ледь не вишикувались перед ним у коридор, а всі інші дивились на нього здалеку. Втім Карен продовжила без краплі сумнівів. 
 - Єдиною умовою, за якою я погодилась, була твоя присутність. Всі, як не дивно, погодились. Чомусь вони вважають тебе ледь не чудовиськом у мене на службі... - жінка була незадоволена, а продовжила вона вже тихіше, аби її почув лише Нік, - Спіймаю Праму та Треція - голови повідкручую! Слухи вони пускають... 
 Все це Нік вислуховував поки йшов цим живим коридором. З кожним кроком йому ставало все легше, немов до нього поверталась чуттєвість. Це продовжувалось поки він не відчув запах з польової кухні. Сам того не помітивши він опинився за столом, поглинаючи, вже невідому за рахунком, порцію гарячої їжі, і відчуваючи при тому, як до нього повертаються сили щохвилини... 
 Нарешті наситившись, хлопець перевів погляд на Карен, котра наразі з веселою хтринкою дивилась на людей навколо, які в шоці спостерігали за Ніком та спитав єдине до чого прийшов: 
 - То коли перемовини то будуть? 
 - На світанку. На даху найвищого хмарочоса міста. Він туди прилетить з власною гвардією. Я візьму своїх, вони гарно себе показали. Мер хоч і погодився на твою присутність, але був проти надання тобі права голосу. Тому будеш лише спостерігачем. - Нік лише потиснув плечима. Врешті йому було байдуже буде він говорити з тим покидьком чи ні. 
 - Я зрозумів. Де Роза? - на питання Карен лише показала на червоний намет. Нік, з недавнього часу, знову почав  відчувати вир чужих емоцій і нарешті зрозумів у якому стані знаходилась дівчина. 
 Хлопець зайшов до намету та не встиг і слова сказати як опинився в обіймах, а десь з району грудей почувся схлип. 
 - Як?.. Як ви всі можете бути такими спокійними, коли пройшли через таке??? - голос дівчини тремтів, а сама вона виглядала виснаженою. Бліда, явно заплакані очі, тремтіла ледь не всім тілом... 
 - Ніяк. - м’який голос Ніка змусив дівчину подивитись прямо йому в очі. - Те, що ніхто не показує свій стан і дозволяє людям триматись. Кому буде легше від того, що ми станемо лити сльози від відчаю та болю? Ти краще подивись! Люди вийшли захистити близьких. Чи не це є справжньою природою людини? - слова Ніка та м’який тон врешті зробили свою справу та дівчина трохи розслабилася. - Мені розповіли... Кажуть ти гарно впоралася з «блідим». 
 - Я лише зробила те чому вчилась у тебе... - дівчина вже заспокоїлась та починала посміхатись, очевидно на неї нахлинули спогади щодо її тренувань, і велику кількість невдач на полігоні. 
 - Іноді більшого і не треба. - знайомий голос з-за спини Ніка привернув увагу обох. Перед входом стояв Трецій та ледь не посміхався. - Якби не вона, я міг там і загинути. Врешті зутріти тих, кого за час що був одним з них, вважав монстром... було непросто. Хоча здолати його було неочікувано... приємно! Гварда та Зегунд наразі відновлюються. У Прами для Вас є невеликий... подарунок так би мовити. Вони з Гвінтою його готують. - відзвітувавшись, Трецій став перед входом в намет як страж, відганяючи вельми цікавих людей, втім робив він це аж надто ввічливо...