Провал

- Мені наказано тільки доставити Вас на зустріч. За все інше відповідає командування. - Карен знизала плечима та запропонувала їм обом зайняти місце у мобілі. Нарешті сівши у салон, Нік знову зосередився на міських пейзажах, що пропливали повз, та роздумував над тим, що йому робити далі. Місто поки що було спокійним. Люди все ще не зрозуміли загрози і, швидше за все, сприйняли це, як чийсь жарт. - Схоже, що дехто серйозно сприйняв погрозу... - Карен промовила це спостерігаючи за людьми, котрі виходили з магазинів повністю завантажені пакунками.

- Це лише перші ластівки у цьому акваріумі. - хлопець навіть не відвернувся від вікна промовляючи це. Карен важко зітхнула.

- Тому Ви нам і потрібні!

Чим ближче вони під’їжджали до будівлі міського управління, тим менше було «скупщиків». Втім хлопця це не хвилювало, наразі його думки пливли у зовсім іншому напрямку. Роза сиділа поруч та судячи з її вигляду все ще намагалась виконати завдання. Цю німу ідилію порушила Карен:

- Вони б ще парад організували... Нік одразу звернув увагу на стражів, що оточили місцевий магістрат. Вони всі були як на підбір: однакового зросту та статури. Одягнені у білу уніформі, що ледь не світилась на сонці, та зі зброєю в руках. Будівля ж магістарту була багатоповерховим палацом з п’ятьма шпилями: чотири на кожен кут і один найвищий посередині. Кожне вікно було великим немов створеним для панорамного огляду міста. До входу у будівлю вели широкі сходи, котрі звужувались ближче до вершини. І перед самим входом стояв чоловік у супроводі вже знайомого іншого, ім’я котрого Нік намагався згадати, втім майже безуспішно: «Горнад? Борнад?.. проте неважливо, зараз треба витрясти з них все що можливо». Корисні думки перервала зупинка мобіля та поява стражника, що відчинив перед ними двері.

- Ласкаво просимо до нашого міста! Я займаю пост мера, тому можете мене так і називати! Чесно кажучи я вже і сам майже забув своє ім’я. - представився молодий чоловік у строгому синьому костюмі. Взагалі він за виразом обличчя нагадував лиса. Високі скули, укладене назад русяве волосся, хитрий прищур карих очей і така ж хитра посмішка, змусили Ніка занервувати. Хлопець ніколи не любив спілкуватись з політиками, тим більше такими, чия зовнішність ледь не кричала що її володар все одно знайде як тебе надурити. Чоловік протягнув руку у вітанні, що для Ніка стало повною несподіванкою. Він намагався осмислити події та дійшов висновку, що «керманичі» у явному відчаю. Хлопець потиснув руку мера та насторожився, щось було не так, але що саме він ще не знав, хоча враження було таке, що сунув руку у медвежий капкан.

- Що ж, коли ми всі нарешті зібрались, то можемо перейти одразу до наших справ! Йдіть за мною! - мер повів усю групу в будівлю магістрату та навіть не перевірив чи дісно всі пішли за ним. Нік лиш хмикнув «людина, що звикла наказувати... тепер все стає на свої місця».

Всі разом вони пройшли через прийомний хол до ліфта. Приміщення було обставлене, як кажуть місцеві «у старому стилі». Висока стеля з позолоченими люстрами, що нагадували підсвічники. Стіни закриті дерев’яними панелями та прикрашені різними картинами. Масивні столи виготовлені з дорогих порід дерева. Під ногами була мармурова плитка пісчаного кольору, така гладка, що аж виблискувала. Все це нагадало хлопцю прийомну Ради Направляючих. Він струсив головою викидуючи непрохані думки. Проте варто було йому зайти до ліфта і він нарешті зміг зосередитись на справах. Враховуючи скільки всього він мав зробити за цей час, то ледь не застогнав... Ліфт їхав десь хвилину. Найцікавіше, що він з середини весь був обставлений дзеркалами. Нік ледве впізнав самого себе: високий, широкоплечий чоловік, засмагле, серйозне обличчя, шрам з якого вже майже зник. Але найбільше його вразили власні очі: з темних карих, вони перетворилися на темно-сині і здавалося, що час від часу то тут, то там пробігав розряд... що лякало навіть його. «Зміни зайшли настільки далеко?! Що ж залишилося від того «Ніка», котрий випустився з академії?!». Думки хлопця перервала зупинка ліфта. Варто було дверям відчинитись, як мер вистрибнув та манерним рухом руки запросив всіх до свого кабінету.

- Розташовуйтесь! Це мій кабінет. У цьому приміщенні ми можемо вільно розмовляти, тут встановлений, весь відомий сучасності, захист. - чоловік розвернувся та ледь не пристрибуючи пішов до свого стола. Ніку все це неподобалось. Правителі міст, як би їх не називали, ніколи себе так не поводять, особливо перед гостями, котрим самі ж і влаштували ледь не парад для зустрічі. Тому хлопець обережно схопився за Потік. Він знову відчув спротив, куди біль сильний ніж змогла тоді поставити Кісара.

- Отже, як я казав раніше - можемо нарешті обговорити наші справи. Оскільки вчорашнє звернення «блідих» стало справжньою несподіванкою, то треба прискоритись. Пане Нік, наскільки мені відомо, адвокат Щорс діє за Вашим наказом, але мене запевнили, що подібна система дозволить забезпечити захистом населення міста. Чому Ви настільки проти цього? - хитрий вираз обличчя мера змушував Ніка трохи нервувати, до того ж і до Потоку він ще не дістався...

- Бо я не хочу бути прирівняним до худоби. Тим більше, за допомогою цих пристроїв, Ви слідкуєте за всіма мешканцями міста, навіть за місцевими злочинцями, хоча самі не маєте подібного пристрою. - Нік нарешті схопився за Потік та повільно почав Формування захисту.

- Оскільки - я мер, то маю бути захищеним від різних... можливих загроз. - чоловік лише посміхнувся та зайняв своє місце у кріслі за скляним столом. Кабінет взагалі здавався схожим на акваріум. Стін не було, лише панорамні вікна. Єдиний виняток – шахта ліфту.

- Виходить, люди не мають такого права? - чим далі, тим більше Нік розумів наскільки ця людина розбещена.

- Це необхідний компроміс! - хитра посмішка не сходила з обличчя «лиса». Нік вже шкодував, що погодився на цю зустріч. - Я просто слідкую, щоб вовки не з’їли забагато овець... Інакше це місто порине у хаос.